Книга — скарбниця мудрості й добра

Всесвітньо відомий письменник Л.М. Толстой відзначав: «Яке багатство мудрості й добра виразно розсипано по книгах всіх часів і народів». Книги входять у наше життя з дитинства. Сім'я, у якій не читають книжок — духовно збіднена. В. Сухомлинський, український педагог, у своїх працях підкреслював, що культурні люди виростають саме в тих родинах, де панує культ книжки. Якщо його немає, то утворюється духовна порожнеча, яку заповнить щось інше, несуттєве. У час інформаційного буму, появи найсучасніших комп'ютерних систем, шаленого ритму життя деякі люди знаходять виправдання своєму байдужому ставленню до книг. А любов до них починається, на мою думку, в школі. Наче зараз чую голос улюбленої вчительки, що читала твори І. Франка:

Книги — морська глибина:

Хто в них пірне аж до дна,

Той, хоч і труду мав досить,

Дивнії перли виносить.

Скільки теплих слів про книги ми почули! Як і людина, кожна книга має свою долю. Є книги на один день, є такі, що шалено знищуються, як найнебезпечніший ворог, а є, що залишаються жити упродовж століть. Із сивої давнини віщий Боян розповідає про битви наших пращурів за землю Руську. Вже не одне століття сміється світ, читаючи славнозвісну «Енеїду» І. Котляревського. У кожній домівці українця ви можете знайти «Кобзар» Т. Шевченка. Наскільки духовно біднішим було б наше життя без полум'яного слова Лесі Українки, Остапа Вишні, О. Довженка, О. Гончара, І. Драча, Д. Павличка! Постаті письменників, долі позитивних героїв їхніх творів завжди збагачували радістю пізнання нового.

Останнім часом з'явилися твори, імена авторів яких не одне десятиліття замовчувалися з певних ідеологічних міркувань. Знову повернулися до читачів поетичні твори О. Олеся, М. Вороного, Л. Костен-ко, В. Симоненка, В. Стуса, прозова спадщина Б. Грінченка, А. Свидницького, В. Винниченка, М. Хвильового, М. Куліша. Цей список можна продовжити. Ці письменники рішуче вступали в двобій з усталеними порядками за ідеали Добра, Краси, Справедливості, Гуманізму.

Книги, крім естетичної насолоди, виконують ще одну важливу роль — формують особистість. Людина, стаючи мудрішою, усвідомлює незаперечну істину: на зло не можна відповідати злом, тільки добром, бо людяність призводить до краси й щастя. «Зачарована Десна» О. Довженка, «Мисливські усмішки» Остапа Вишні —твори, що збагачують любов'ю до людини й природи; «Собор» О. Гончара, «Диво» П. Загребельного — романи-заклики любити рідну землю, поезія майстрів слова пробуджує найсвітліші порухи людської душі. Але є книги-набати, книги-борці. Серед них слід назвати такі збірки поезій: «Земне тяжіння» В. Симоненка, «Сад нетанучих скульптур» Л. Костенко. Звичайно, бути пророками, сурмачами, виразниками душ і прагнень народу — нелегка доля, надзвичайна відповідальність перед нащадками, історією. Письменники це усвідомлюють, і народжуються книги-скарбниці людських почуттів.

Я - робітник в майстерні власних слів.

Так всі слова я віддаю усім.

Будую душі, викликаю гнів,

Любов і волю вводжу в кожний дім, —

писав репресований письменник Павло Филипович. Недаремно над входом древньої єгипетської бібліотеки викарбовано напис: «Аптека для душі».

І хоча вчать нас не тільки книги, а й життя, я вдячна скарбницям мудрості, які прочитала й з яких «черпала науку благодатну». Вдячна за те, що вони зробили мене людиною вдумливою і спостережливою. Розумію, що просто читання — це занадто мало для сучасної людини, треба осмислювати, аналізувати, збагачувати свій розум досвідом поколінь, навчитися адаптуватися в суспільстві, бо, як писав І. Кочерга у драмі «Ярослав Мудрий»:

Не те чеснота, лиш би книги чтить, А щоб од книг зерно добра й любові В своїй душі посіяти й зростить.