Інша річ фотон: мчи собі по всьому Всесвіту зі швидкістю світла! Та є один недолік: якщо фотон зупинити, він щезне.

Поки я розмірковував, відчув сильний поштовх: зіткнувся з чимось. Зіткнувся і... прокинувся. Як хороше знову бути вдома!

Ключ

У той страшний день я не відразу збагнув, що трапилось. Мене взяла величезна людська рука, взяла й вставила у замочну щілину. Зрозумів: тепер я не був людиною, я був простим мідним Ключем.

Довгий час я не міг до цього звикнути, та й досі ночами прокидаюся з надією, що це — лише сон. Але, як з'ясовується, лежу на столику в коридорі біля дзеркала на своєму звичайному місці.

Живу я (якщо це можна назвати життям) так вже майже 3 місяці. Робота неважка, та й власник мій нікуди не ходить. Він старий пенсіонер.

Іноді думаю: що трапилося з моїм справжнім тілом? Може, я помер чи просто щез? У будь-якому випадку знайти наукового пояснення я не можу, а в переселення душ не вірю. Одним словом, сумно мені...

Комп'ютер

Трапилося це в грудні. Ще вчора я була ученицею, а ось тепер Комп'ютер. Мої руки тепер — блок живлення, ноги — клавіатура, моя голова — монітор. Озирнувшись довкола, я зрозуміла, що стою на столі в кабінеті головного бухгалтера. На стіні висить годинник і показує 8.30. Я з жахом подумала, що зараз почнеться робочий день...

У кімнату ввійшла середніх років жінка і сіла переді мною. Все було б нічого, якби не ті величезні числа, які вона вводила до моєї пам'яті. Я починала божеволіти: цифри плуталися в голові. Але пізніше я пристосувалася до ритму роботи і все стало на свої місця.

Комп'ютером я побула лише один день, та можу сказати: перевтілюватися мені більше не хочеться!

Згусток енергії

Якось — був то сон чи реальність, не знаю — я відчула легкість і тепло. Здавалося, моє тіло, вірніше те, чим я стала, було сповнене рухом і енергією. Подивившись у дзеркало, здивувалася: я — Згусток енергії блідо-золотавого кольору, як промінь сонця.

Радісно посміхнувшись, я стрімко злетіла в небо, розірвавши його весняну, блакить. Немає нічого прекраснішого і дивнішого за політ! Гірко, що природа прирекла людей на відсутність крил. Але все ж у багатьох тонких натур існують крила думки, фантазії, мрії, одним словом, є душі, що, як кам'яні атланти, тримають наш світ на сильних плечах. Мистецтво довговічне, а життя коротке...

Опустившись на землю з білих кучерявих хмарок, я зрозуміла, що можу «читати» думки людей. Відразу ж відчула, що тремчу від жаху: моє тіло обплутали густі сутінки злості, відчаю, безнадії...

Усі думки заполонили проблеми людини, такі ниці, але, на жаль, вічні. Я відчула себе старою, мудрою людиною. Небо вже не здавалося таким веселим. Набігли сірі хмари, загримів грім, небесне склепіння розколола блискавка, і пішов дощ, лікуючи, наче живляче джерело, моє перше поранення в житті на ім'я Війна...

Як хороше, що існують люди, чиї крила Краси Мистецтва покликані захистити й наповнити Світ новим змістом Любові й Творчості!