«Ніхто такою мовою не вміє говорити» (своєрідність творчості Василя Стефаника)

Творчість Василя Стефаника — оригінальне явище світового рівня. Він писав невеликі новели з життя галицького села на зламі століть. Митець описував біди та нещастя селян і зображував усе так, ніби сам щоразу переживав усе це. Його твори вражають, шокують, викликають сльози. Трагізм і правдивість, згущеність, стислість і точність слова — ось визначальні риси творчості Стефаника. Але чому ж він писав так трагічно і страшно?

У житті письменника було багато потрясінь і трагедій. Дослідники його творчості звернули увагу на те, що Стефаник не раз мусив долати особисті болючі переживання. Доля ніби випробовувала його, відбираючи рідних і друзів. Один з найстрашніших ударів — смерть матері, після якої у творчості письменника настав найбільш плідний період. Стефаник увесь свій біль, усе горе і тугу виливав на папір. Але серце і душа письменника не витримали тягаря і напруги, і він на півтора десятка років залишив творчу діяльність. Та страшна доля продовжувала переслідувати його. Майже кожного року йшов з життя хтось з близьких людей. Сестра Параска, тесть Кирило Гаморак, дружина Ольга, брат Володимир, батько, брат Юрко — ось неповний список тих, кого любив письменник і хто залишив цей світ за його життя. І кожна смерть залишала болючу, страхітливу рану в душі Стефаника. Він був занадто чутливим, вразливим, тому часто скаржився на свої нерви, іноді навіть був занадто збудженим. Душевний біль ставав для нього болем фізичним. В одному зі своїх листів Стефаник дав зрозуміти, що те, про що він пише в новелах, вимагає від нього великих психічних затрат. І тоді він, ніби в житті, бачить і переживає, відчуває і страждає. Уявне стає дійсністю, творча вигадка — правдою. Творчість Стефаника — це його життя. Олександр Черненко писав: «...Стефаник був мучеником, у тому значенні, що він творчо переживав у собі самому все те, про що писав». Він переживав болі інших, наче свої, чужі страждання сприймав, як свої власні.

Мабуть, через вразливість і таке ставлення до творчості більшість новел Стефаника мають трагічний характер. Він не писав довгих вступів та розгорнутих закінчень — все зайве відкидалося. Його твори часто починаються з розв'язки, як у новелі «Новина». Новели Стефаника одразу захоплюють увагу читача і не відпускають до останнього слова. Вони торкаються душі читача і змушують його співчувати і переживати за долю героя. Вразливий письменник умів бачити людську трагедію у, здавалося б, буденних ситуаціях. Опис смерті корови, що заслабла (новела «Шкода»), подається як велика трагедія старої жінки, для якої ця корова — єдиний засіб існування. Без худоби на бабу чекала голодна смерть, тому вона ладна була померти поруч із хворою коровою. Сварка у бідняцькій родині через чоботи, одяг, відсутність їжі та грошей (новела «Осінь») передає читачам всю трагедію безрадісного життя вбогих селян. Стефаник писав «коротко, сильно і страшно».

У листі В. Стефаника до Ольги Кобилянської знаходимо такі слова: «Чую їх (мужиків) біль, усі ті нитки, що рвуться між їх серцем і селом, і мені рвуться, чую їх жаль і муку». З цими відчуттями в неповторній творчій манері і описував Василь Стефаник життя людей.