«Народе мій, до тебе я ще верну...»

(Василь Стус)

Його ховали в українську землю 19 листопада 1989 року. Десятки тисяч киян проводжали поета на Байкове, до останньої оселі громадянина-страдника. Того дня глибокий сум струменився з сердець людських, з сотень прапорів і корогів. А через кілька місяців спалахнув хрест на його свіжій могилі — і мертвий поет заважав комусь жити.

Василь Семенович Стус вже в перебудову, 4 вересня 1985 року, помер на чужій землі, першою його цвинтарною оселею були аршини в селі Копальні у Пермській області. Як першим смертним сховом для кобзаря було Смоленське кладовище у Санкт-Петербурзі. Сорокасемирічним пішов у інші світи Василь Стус. У такому ж віці перестало битися серце Тараса Григоровича: «Караюсь, мучусь; але не каюсь...» — лунало з уст Прометея України. Не потребував каяття в страдницькі невольничі літа і політичний «злочинець» Василь Стус:

Як добре те, що смерті не боюсь я,

І не питаю, чи тяжкий мій хрест,

Що перед вами, судді, не вклонюся

В передчутті недовідомих верст...

Життя поета — це шлях через терни до зірок. Щедро обдарований, чесний і наполегливий, він міг би стати не тільки великим поетом, а й глибоким літературознавцем, але його виключили з інституту. У двохмільйонному (на той час) Києві Василю Стусу майже неможливо було знайти навіть «кочегарну» посаду. Поет з молодою сім'єю шість років тяжко бідував. А в січні 1972-го був заарештований. Сім літ неволі в Мордовії та на Колимі. Потім був восьмимісячний «антракт» на волі і новий арешт. Вирок: п'ятнадцять років позбавлення волі.

У ці тяжкі тюремні роки поет часто впадав у розпач, усвідомлював самотність і відірваність від рідної землі:

Мені здається, що живу не я,

А інший хтось живе за мене в світі.

4 вересня 1985 року. Карцерна камера № 3. Тут, під час сухої голодовки на знак протесту проти брехливого доносу наглядача Руденка, за яким Василя й посадили до карцеру, помер Василь Стус.

Наче з того, холодного темного світу нині лунають його останні слова:

Нехай Дніпра уроча течія

Бодай у сні, у маячні струмує,

І я гукну, і край мене почує.

Василь Стус підводиться з колін, воскресає, починає крокувати до нас, в суверенну Україну, якій він віддав усе.

Настали інші часи. Часи, які своїм життям готував Стус. Нині поет реабілітований з ініціативи Спілки письменників України, з допомогою прокурора України М.О. Потебенька.

Поета немає. Але він живе серед нас своїми творами, своєю безприкладною стійкістю:

Народе мій, до тебе я ще верну,

Як в смерті обернуся до життя,

Своїм стражданням і незлим обличчям.

Нині український народ має змогу ознайомитися з творчістю свого мужнього сина, відчути ту безодню болю, печалі, гніву, які переповнювали його серце. Вірші Стуса підносять наш дух, достукуються до нашої совісті, приспаної брехнею сумління. Він серед нас, ми пишаємося ним. Він — наша совість.

Плекатимемо світлі сподівання на його нові книги, які знаходяться на шляху до нас.