Наскрізний пафос життєствердження в новелі Григорія Косинки «В житах»

Тривожним, важким і повним нерозв'язних протиріч — саме таким постає перед нами час революційних та пореволюційних подій в Ук-раїні ХХ століття із творів визначних майстрів слова, діяльність яких припала на 20-30-і роки. Новели Г. Косинки про ту бурхливу добу посідають одне з чільних місць серед правдивих історій про людину і час, написаних безпосередніми свідками, учасникам тих подій.

Та попри жахливість, нелюдське обличчя часу митці намагалися у відповідності зі своїм світоглядом віднаходити в ньому і позитивні, або, сказати б, просякнуті пафосом гуманізму та життєствердження риси і їм це вдавалося. Косинчина заслуга у цьому напрямку неабияка. Адже цілий ряд його творів — це гімн життю, що проростає на обпа-леному війною полі наперекір нищівній силі тваринного в людині, це утвердження думки, що навіть, здавалося б, вкрай понівечена людська душа може і повинна повернутися у свій нормальний стан. А цей стан характеризується наповненістю серця людини радістю, людяністю, любов'ю і закоханістю в життя.

Мабуть, найглибшого розкриття у творчій спадщині Григорія Ко-синки дана проблематика знайшла у невеличкій новелі «В житах».

Заувага про те, що новела досить коротенька за обсягом має досить суттєве значення, оскільки саме ця риса є найхарактернішою у письмі Косинки: він умів декількома фразами, нюансом світлотіней, образом або символом передати найширшу гаму почуттів, думок, ідей. Недарма ж класик української новелістики Василь Стефаник називав Григорія своїм внуком.

Фабула новели незвичайно простенька: герой, який дезертирував із царської армії, вимушений переховуватися в житах, аби не бути роз-стріляним. Під час перебування у сховку з ним відбуваються дві іс-торії: він спостерігає за багатієм та зустрічається зі своєю колишньою коханою Уляною — це, власне, і все, про що розповів нам Косинка у новелі. А далі розпочинається розповідь Корнія — героя новели, яка власне не є розповіддю, а це, радше, череда спогадів, асоціативний ряд, вибудовуваний ним на основі протиставлення мирного і повстанського життя, це глибоке почуття ненависті до багатія і так само глибока зако-ханість у дівчину. І все це постійно переплітається з образом жита.

Звичайнісінький злак у канві новели набуває яскраво символічно-го звучання. Житнє поле — єдиний свідок поневірянь героя, єдиний друг і захисник його — перетворюється у спогадах, свідомості героя у своєрідного повіреного у всі земні таїни, навіть більше: житнє поле стає самим життям. Життям, яке байдуже, а, може, й з біллю сприймає смерть своїх дітей, і так само спокійно дивиться на їхні радощі, Так, наприклад, поряд з тінню розстріляного Корнієвого товариша, що ніби проходить житами перед очима героя, з'являється і повна сил і краси Уляна. І вона не лише не тінь, а плоть і кров, вона самі соки землі, саме жито-життя, які здатні пробудити, повернути до сприйняття земних радостей і мертвих, і живих. А саме на пограниччі між цими двома станами перебуває Корній, адже для себе він живий, а для інших — мертвий, та й песимістично-притлумлене, ледь не тва-ринне існування його до зустрічі з Уляною скоріше нагадувало смерть, аніж повноцінне життя. Але почуття любові до Уляни врешті пере-магає страх за, хай і огидно-плазунське, життя. Корній забуває про небезпеку, що йому загрожує, і піднімається з землі назустріч любові, навперейми справжньому життю. І хоч не довгим було щастя Корнія та Уляни, та все ж у героєвому серці назавжди залишився дух жита і непереможне прагнення жити.

Жито, жити, любити... — це весь Косинка, це його поезія. Читаючи його твори, часто просто-напросто забуваєш, що це проза, а не поезія. Такі ці новели насичені образами, мелодією, почуттям. То ж і пишучи про них, несподівано й сам спостерігаєш за собою бажання писати ледь не віршем, помічаєш, що Косинчині образи, художні засоби, ідеї знаходять відгук в тобі. Та не просто відгукуються, а спонукають тебе до співтворчості, пробуджують думку, почуття і наснажують на життя наповнене сенсом і гідністю...

Часто чуємо фразу: «Він — людина епохи Відродження». Так гово-рять про інтелектуалів, тонкі натури, всебічно обдарованих тощо. Ще одним сенсом фрази, гадаю, має бути і характеристика людини-митця, творче кредо якої не розходиться з власним реальним життям. Такими були більшість митців 20—30-х років, недарма ж той час і тих людей назвали «Розстріляним відродженням». Серед них і майстер новели закоханий у жито-життя — Григорій Косинка.