Як я потрапив до Ліліпутії (за романом Дж. Свіфта «Мандри Лемюеля Гуллівера»)

Того дня, як завжди після школи, я сидів за комп'ютером. Гуляти не хотіло ся, небо було суцільно затягнуте хмарами, зриватися сніжинки, минулої ночі була хуртовина і снігу намело стільки, що техніка не могла з ним впоратися — додому зі школи довелося йти пішки.

У передпокої задзвонив телефон. Я кинувся до апарату, моя нога зачепилася за рюкзак, який я недбало кинув біля письмового столу, прийшовши зі школи, я гепнувся на підлогу. Мені здалося, що я на якусь мить знепритомнів. Раптом почув голоси. Розплющивши очі, я побачив поряд із собою юрбу маленьких чоловічків, схожих на гномів. До мене одразу ж посипалися питання: «Чого розлігся?) «Хто ти такий?», «Як ти опинився тут?», «Ти ледве не розвалив наші будинки!» «Чи знаєш, що одна нога твоя лежить на одній вулиці, а друга — на сусідній?»

Я, нічого не розуміючи, витріщився на незвичайних чоловічків. Чомусь пригадався Гуллівер. Виходить, що я не вдома, а в країні Ліліпутії? Нісенітниця!

З великою обережністю я підвівся. Виявилось, що можна було сісти. З метр від мене був міський майдан. Коли я сів, чоловічки шарахнулися в боки, а потім з юрби городян відділився чоловік з бородою і наблизився до мене. Він сказав:

— Я мер цього міста. У мене два імені, але вони позначені одним словом У моєму паспорті записано: Акіла-Аліка, що означає «орел», але якщо читати злі ва направо — Акіла, якщо справа наліво — Аліка.

— А коли ваше ім'я вимовляють зліва направо?

— По непарних числах.

— Виходить, сьогодні ви — Аліка, а у мене одно ім'я — Лев.

— За нашими правилами завтра ти будеш Вел. У нашій країні кожен має подвійне ім'я. Мій помічник сьогодні — Акутіон, що означає «гострий», завтра він буде — Ноітука; мій другий помічник Гілар-Раліг, тобто «радісний».

— Ім'я, що читається в інший бік, не має розшифровки?

— Воно має протилежне значення. Все залежить від того, як виконувати свої обов'язки. Коли мій перший помічник помиляється, то він вже не «гострий» а «тупий», другий — не «радісний», а «сумний». Зрозуміло? Але мене це не стосується: я завжди на висоті становища.

— Власне, чого це я дивуюся? Я ж читав про вас. Щоб обійняти вищу посаду наприклад, треба якомога більше разів підстрибнути на канаті і, якщо не вб'єшся або не покалічишся, — отримаєш, що бажаєш. А ще ви й досі не вирішили, з якого кінця розбивати яйця — з гострого чи тупого.

— Це питання найближчим часом вирішуватиметься на референдумі.

— А ще у вас діти усього двічі на рік мають право спілкуватися з батьками

Я знаю, що ваші громадяни, які дотримуються законів своєї країни протягом семи місяців, одержують право на деякі привілеї. З державних коштів таким законослухняним людям виплачується грошова премія.

— Ми дбаємо про наших сумлінних громадян. А ти багацько про нас знаєш! А ми про тебе — нічого. Може, розповіси?

— Залюбки. Я навчаюсь у сьомому класі. Повторюю, що звуть мене Лев.

— Та що ж я не знаю твого ім'я? — почув я зненацька голос матері. — Чому ти лежиш на килимі? І звідки в тебе така гуля на лобі? Знов із Вадимом Терьохіним бився?

Я розплющив очі і побачив маму, що схилилася наді мною. Ліліпутів не було і на згадку. Я був у своїй кімнаті. Я помацав свого лоба. Дійсно, велика гуля та й болить. Ну, просто, як у Шурика з мого улюбленого фільму «Іван Васильович змінює професію».