Як я вирощував лимонне дерево (оповідання — спостереження)

Моя мама дуже багато часу приділяє нашому дому. Усі ми пишаємось нею: завжди чисто, смачно, красиво і затишно. А ще вона встигає працювати на своїй основній роботі! Звісно, ми намагаємось допомагати їй. І от якщо навести лад у своїй кімнаті я можу досить легко, прибрати теж можу, то піклування про хатні квіти мені ніяк не дається. А квіти в нашій оселі — це окрема тема. їх дуже багато. Тут і кактуси, і великі рослини, і маленькі, і квітучі, і просто зелені з великим листям. Мама просто обожнює квіти, але ті, що в горщиках, а не зрізані. Вона знає усі їхні назви, розуміється на тому, чого кожна квітка потребує. Мабуть, моя мама вже могла б видавати енциклопедію із домашнього садівництва... Але коли вона просить взяти на себе частину домашньої роботи щодо квітів, — це просто біда: я не можу запам'ятати, які квіти як і скільки треба поливати, постійно забуваю про них, а усі ці добрива й ґрунти для мене взагалі темний ліс. Вона пояснює знову і знову, але я не дуже цікавлюся квітами, тому їй доводиться повторювати, а я все одно забуваю.

Одного разу мама, бачачи мої скептичні погляди, спрямовані на її дії, сказала мені: «Ти думаєш, усе це так просто? Думаєш, я надто багато часу і сил приділяю кожній квітці? А ти спробуй щось виростити сам, не доглядати дорослу рослину, а виростити, створити, з нуля, з кісточки...» Ця фраза зачепила мене і навіть пролунала своєрідним викликом. А що? Отак візьму і вирощу. Із кісточки. Зрештою, кісточки на те і призначені, аби з них щось виросло. Природою все передбачено, а з кісточки виростає рослина. Тому навряд чи це все надто складно. Так я собі міркував. Треба було щось вигадати, щось обрати. Увечері за чаєм я подумав, що добре було б виростити лимонне дерево — взяти кісточку з лимона і виростити. Ну, а що? Я спитав у мами, чи виростають лимони з кісточок, вона сказала, що згідно із законами ботаніки — так, але це дуже примхлива рослина і навряд чи я досягну успіху. Це ще більше мене надихнуло. Я вирішив будь-що виростити лимонне дерево.

Спочатку я, недовго думаючи, взяв кісточку з лимона і запхав її у горщик із землею, полив і забув. Звісно, нічого не сталося. Я повторив свій експеримент, але знов нічого не відбулося. Тоді я повторив його ще раз, але не забував поливати — і тоді... знов нічого не сталося. Нарешті я здогадався спочатку потримати кісточки у воді, а тоді вже саджати — я бачив, що так колись робила мама з якоюсь іншою рослиною. І тут на мене чекала невдача. Я серйозно загорівся цією ідеєю. Я купив кілька лимонів і уважно вибирав із них найкращі кісточки — непошкоджені, великі. Тут я виявив, що розміри і стан кісточок залежать від розмірів плода... У мене аж голова пішла обертом — як усе складно! Усі найкращі екземпляри я поклав у в оду, згодом побачив, що одна з них луснула і з неї висунулося щось схоже на росточок. Власне, моїх подальших пригод із водою, пластиковими стаканчиками, у які я розсаджував росточки, невдачами (хотів написати «невдачами та радощами», але ні — тільки невдачами) — усього цього вистачило б на кілька десятків сторінок гостросюжетного оповідання, бо напруження пристрастей було неабияке. Але я, всупереч законам усіх жанрів, одразу перейду до розв'язки: зараз у мене на підвіконні стоїть маленький горщик, у якому проріс малесенький паросточок мого майбутнього лимонного деревця. Я постійно бігаю дивитися на нього, поливаю його, мені весь час мариться, що йому холодно або спекотно на підвіконні, що світла замало або забагато, одне слово, я переймаюсь неймовірно, — воно й не дивно: мені такою ціною дісталася ця маленька рослинка!

Нарешті я зрозумів мою матусю. Зрозумів, чому вона так переймається квітами, чому вона ображалася, коли я забував їх поливати на її прохання, зрозумів, скільки праці, уваги та любові треба вкласти в кожну рослинку. Я сподіваюся, що паросточок лимонного деревця розвиватиметься надалі, і колись я зможу похвалитися своїми успіхами у цій дивній справі, яка дозволяє людині не тільки створити красу та затишок у помешканні, а й відчути себе творцем.