Якби я був адвокатом Раскольникова... (Твір-роздум)

Якось важко уявити себе, сучасну людину, у темному, сірому, холодному Петербурзі, серед героїв Достоєвського. Цей письменник іще в XIX столітті написав роман, який і сьогодні хвилює душі читачів, змушує думати і викликає суперечки. Якщо уявити собі суд над Раскольниковим, яку роль обрав би я — адвоката, обвинувача, судді? Та й взагалі, чи маю я право судити інших? Навіть коли це літературний герой? Тому обираю для себе роль адвоката у цьому уявному суді.

По-перше, хочу представити усім свого підзахисного: це Родіон Раскольников, бідний студент, який наймає маленьку комірку під самим дахом високого п'ятиповерхового будинку. Його одяг дуже бідний, навіть капелюх рудий, поношений, із дірками та плямами. Будь-яка людина має право на захист, навіть найжорстокіший злочинець, тому я захищатиму Родіона Раскольникова.

Я хочу наголосити на тому, що мій підзахисний перебував у стані тяжкого психологічного розладу, хоча усього за кілька місяців до цього був у нормальному стані. Що ж спричинило цей розлад?

Наголошу, що мій підзахисний — студент-юрист і, перебуваючи в університеті, написав дослідження «Про злочин», у якому зауважував, що «люди, за законом природи, розділяються загалом на два розряди: на низький... так би мовити, матеріал, який слугує тільки для народження собі подібних, та на людей, які мають дар або талан сказати у середовищі нове слово...» Перші — слухняні перед законом, другі — заради нового можуть його переступити. Раскольников вважав, що такі люди самі надають собі таке право переступити закон. Прошу зрозуміти мого підзахисного, він перебував у полоні своєї ідеї, вона заволоділа ним, як хвороба, і поки що він не зрозумів, як провести експеримент над собою для того, щоб перетворити свою думку на «діло».

Слід зауважити, що Раскольников не одразу вирішив вчинити так, місяць лежав у кутку, в комірці, схожій більше на домовину, обдумував своє «дике, фантастичне питання». Яке ж саме питання він обдумує? Це питання: хто він, «тварина тремтлива чи право має?» Зрозуміло, що у суспільстві дуже небагато людей, які схильні одним помахом руки посилати людей на смерть, завойовувати країни. Таким був маленький капрал Наполеон. Він знав, яким чином впливати на великі людські маси, в нього не було жодного почуття провини за жертви війни, він усе прощав собі. Наш студент Родіон Раскольников мав цей приклад перед собою, він приміряв його, як міряють на себе одяг... Роздумуючи, Родіон доходить висновку, що «влада дається тільки тому, хто насмілиться нагнутися й підняти її». В образі Раскольникова Достоєвський описує зразок непомірних гордощів, презирства людини до суспільства, яке він вважає мурашником. Його наполеонівська ідея — ідея права сильної особистості встановити деспотизм і назвати його «волею». Раскольников розуміє, що людина має зробити вибір — що робити, коли треба зважитися на що-небудь, або прийняти долю такою, як вона є, схилити перед нею голову, прийняти жорстоку необхідність приниження, страждання, бідності, ницості і пороку, прийняти сліпий і безжалісний фатум або відмовитися ід життя взагалі.

Хочу додати, що студента Раскольникова могло штовхнути на злочин просте людське співчуття: зустріч із п'яною дівчинкою на Кінногвардійському бульварі. Миле і добре дитя, в якого така страшна доля. Страшний, брудний трактир, де сімнадцятирічна дочка п'яного Мармеладова рятує ціною власної душі і тіла свою родину. Побожна дівчина стає повією... Чи не могло це штовхнути Раскольникова на те, щоб зробити спробу «переступити» невидиму межу, що відділяє добро від зла.

Чому мій підзахисний обрав стару жінку, яка давала гроші у борг під відсотки? Бо для Раскольникова ця стара просто стала втіленням «тогобічних» нелюдів, можливо, найнепримітнішим за всіх. Чи здійснює він убивство із справедливою метою для того, щоб відібрати гроші і роздати бідним? Чи, може, голодний студент був настільки придавлений бідністю, що хотів їсти? Або допомогти матері чи Соні? Він жаліє малу Полечку, коли розуміє, що й Полечка має піти шляхом Соні — у повії. І це велике страждання для його доброго серця. Трагедія жінок у романі розростається до всесвітньої недолі, страждання всесвітнього масштабу. Світ страшний, примирення з ним неможливе.

Проте Соня Мармеладова думає інакше: «Ні, тут зовсім інші причини!» Та й сам підзахисний це відхиляє: «Якщо б я тільки зарізав для того, що голодний був... то я був би тепер... щасливий був би!» Тож не матеріальний комфорт, не гроші потрібні Раскольникову.

Іще хочу звернути увагу: Раскольников не вбивця за натурою. Чи хтось любить убивць? Вони холоднокровні, жорстокі, вбивця не любить нікого, навіть самого себе. А Раскольникова люблять! Як вразив цей студент Соню, коли посадив її, принижену, розтоптану, поруч зі своїми матір'ю і сестрою, вклонився їй — за її страждання, за її жертву — усьому людському стражданню, втіленому у Соні, вклонився. Соня відчуває у Родіоні саме ці поштовхи живого людського серця, розуміє його.

Так, Родіон Раскольников вчинив тяжкий злочин проти людини: він убив стареньку, ні в чому не повинну жінку. Вбив не через ненависть до неї, а з ненависті до усього жорстокого суспільства! Чи розуміємо ми, що робиться в душі людини, коли їй нікуди вже