Що тане ввічливість? (Твір-роздум)

Ще змалку нас вчать бути ввічливими. Але в чому сутність ввічливості? Чи це тільки набір якихось дій, чи, може, щось більше?

Я переконаний, що ввічливість — це саме ставлення до світу, до людей, а не просто завчені правила на зразок «поступайся місцем старшим».

Одного разу я став свідком такої ситуації. У тролейбусі їхала компанія школярів, хтось сидів, хтось стояв поруч. Коли на наступній зупинці зайшла старенька бабуся, підліток, як і належить за правилами ввічливості, поступився їй місцем. Але! Але він зробив це з таким виразом обличчя, з таким незадоволенням і навіть роздратуванням, що жінка навіть не знала, що їй робити: видно було, як їй дуже незручно. Вона стримано подякувала і відмовилась сідати, сказала, що скоро виходитиме. Підліток радісно плюхнувся на місце.

Мені було дуже прикро спостерігати за цим. Тоді я поставив собі питання: а в чому мета ввічливості? Для кого ми це робимо? Просто боїмося, що батьки чи старші люди нас сваритимуть, про людське око? Чи для «галочки», як кажуть? Мабуть, що ні!

Я переконаний, що ввічливість ґрунтується насамперед на внутрішньому ставленні. Мені приємно допомагати людям, приємно полегшувати близьким чи навіть незнайомим життя. Приємно усвідомлювати, що я можу допомогти, хоча й не все мені під силу, але вже можу бути корисним, принести радість, висловити своє уважне ставлення. Це основа ввічливості. Тоді виконання звичайних правил стає радісним, дає задоволення самій людині. Коли ж все інакше — ввічливість стає тільки страхом покарання чи неприємним обов'язком. І в будь-якому разі втрачає свій сенс і свою цінність, навіть робить людям неприємне — як у цій історії у транспорті, яку я оповів на початку.

Перш ніж привчати дітей виконувати ті чи інші правила ввічливої поведінки, варто пояснити їм, навіщо все це потрібно — тоді світ стане трохи кращим, тоді кожен з нас зможе приносити радість іншим. А відчувати себе потрібним, бути здатним допомогти — велике щастя!