«Щось сильне тягне мене до літературної праці - і літературі я віддаюся цілою душею» (М. Коцюбинський. «Автобіографічний лист»)

У сім'ї Коцюбинських Михайлик був улюбленцем. Його дитячі роки проходили щасливо, але матеріальна скрута завжди переслідувала родину. Батько, дрібний службовець, — людина чесна, добра, працьовита, та запальна й нестримана, не міг терпіти утисків від начальства, а тому часто міняв роботу чи й зовсім залишався без місця. Сім'ї доводилося переїжджати то в село, то в різні міста. Михайлик скрізь знаходив собі товариство, легко сходився з людьми різного віку, багато читав, а в 10 років і сам почав складати вірші і писати прозові твори. Шкільний учитель російської мови часто в учительській читав учнівські твори Коцюбинського і запевняв, що із хлопця вийде справжній літератор, адже слова, які автор підбирав у пошуках форми для висловлювання своїх думок, були доцільними і природними.

Після закінчення початкової школи Михайло вступив до Шаргородського духовного училища, де продовжував свої літературні спроби, багато читав. «Серед тих авторів, яких я ковтав десятками, найбільше враження справив на мене Марко Вовчок, а потому Шевченко», — згадував пізніше письменник.

Після закінчення училища Михайло надумав вступити до Кам'янець-Подільської семінарії, адже лише там він міг учитися безоплатно. Але закінчити навчання йому так і не пощастило, зате юнаком зацікавилася поліція, адже він був активним учасником політичних зібрань. «На 17-му році я вже мав політичний процес», — писав Михайло Михайлович в автобіографічному листі.

1883 року Коцюбинський повертається до Вінниці і потай від поліції починає давати приватні уроки учням гімназії. Ці уроки давали можливість дев'ятнадцятилітньому юнакові працювати над самоосвітою і утримувати матір, яка осліпла, двох молодших сестер і двох братів. На той час батько покинув сім'ю, і Михайло переклав на свої плечі відповідальність за велику родину. Чуйний, сердечний у ставленні до людей — таким він залишався все життя.

У цей важкий період свого життя Коцюбинський не полишає літературні спроби. Він багато перекладає з російської і німецької мов, працює над створенням популярних біографій знаменитих винахідників, пише прозові твори, у яких зображує соціальну нерівність і боротьбу народу за свої права. Герої його оповідань — це бідні селяни, заробітчани, наймити, які прагнуть жити по-людському.

Проте творча праця не приносить матеріальних статків, а тому Коцюбинський змушений був і далі вчителювати. Він склав іспит на народного вчителя і виїхав у село Лопатинці репетитором дітей бухгалтера цукроварні. Одночасно навчав грамоти і селянських дітей. Спілкуючись із простими людьми, Коцюбинський постійно намагався хоч чимось допомогти селянам. Тут він збагатився новими темами, написав декілька дитячих оповідань. У цих творах уже відчувається рука справжнього майстра. їх високо оцінив Панас Мирний, який у листі до автора так написав про оповідання «Харитя»: «Прочитав я її та й нестямився!.. У такій невеличкій приповісті та такого багато сказано! Та як сказано! Чистою, як кринична вода, народною мовою; яскравим, як сонячний промінь, малюнком; невеличкими, домірними нарисами, що розгортають перед очима велику — безмірно велику, картину людського горя, краси світової, виявляють бездонну глибину думок, таємні поривання душі, забої невеличкого серця!.. Та так тільки справжній художник зможе писати!»

Згодом хтось повідомив поліцію, що вчитель Коцюбинський веде із селянами агітаційну роботу, дає їм читати заборонені книжки. Жандармське управління видало наказ, за яким «...педагогічна діяльність таких осіб, як син урядовця Михайло Коцюбинський, не може бути визнана бажаною». Довелося Михайлу Михайловичу шукати іншу роботу, і він знаходить її в селі Кам'янчі, що в Бессарабії, в комісії з боротьби з філоксерою — шкідником виноградників. Праця в комісіях

Одеси, Бессарабії та Криму дала багато нових вражень письменникові, нових тем, що вилилися у цикл високохудожніх оповідань із життя молдаван, татар, циган.

Вітаючи ці твори, Іван Франко говорив, що Коцюбинський зумів передати гуманні почуття і ясний погляд на життя.

Робота в комісії виснажувала і не давала ніякого морального задоволення. Коцюбинський повертається в Україну, працює дрібним службовцем у різних установах і продовжує писати, хоча «...література у нас не нагодує, а тільки потребує видатків».

Жага творчості була найсильнішою раною, що ятрила душу письменника. У цій справі він шукав нових доріг, несподіваних ситуацій, не тільки показував події, а й досліджував душу людини. Герої Коцюбинського й сьогодні хвилюють читача глибиною переживань, гостротою почуттів, а твори продовжують дивувати живописністю і музичністю слова.