Що згубило Анну Кареніну? (За однойменним романом Л.Толстого)

Не подходите к ней с вопросами, Вам все равно, а ей — довольно: Любовью, грязью иль колесами Она раздавлена — все вольно.

А. Блок

На життєвому шляху кожної людини трапляються перехрестя, коли їй необхідно зробити вибір: якою дорогою йти далі. У житті Анни Кареніної, героїні однойменного роману Л. Толстого, таким перехрестям стала зустріч із блискучим офіцером Олексієм Вронським.

До цієї зустрічі Анна вже вісім років була у шлюбі з успішним петербурзьким чиновником Олексієм Олександровичем Кареніним, мала чудового сина Серьожу, посідала певне місце у вишуканому товаристві столиці. Життя котилося одноманітно, але так жили майже всі в її оточенні.

І несподівано прийшло кохання. Вони зустрілися на московському вокзалі. І це не випадкова деталь. Для Толстого залізниця була символом того, що руйнує природне буття. Життя Анни з цієї миті понеслося до іншої залізничної станції, де вона кине себе під колеса потяга.

Вронського з першого ж погляду вразили вродливе обличчя, грація, витонченість, особлива ласкава усмішка і уважний погляд сірих очей Анни. Він настільки захопився нею, що забув і думати про Кіті, на шлюб з якою всі в домі Щербаць- ких сподівалися. Повертаючись додому із Москви до Петербурга, Анна, якій було дуже прикро, що вона стала причиною страждань Кіті, щиро вірила, що вся ця історія минулася назавжди. Та в тому ж потязі до Петербурга їхав Вронський, який хотів бути там, де Анна.

Кареніна не подавала Вронському жодних надій, проте, зустрічаючи його, ставала жвавою, веселою і щось нове світилося в її очах. Зустрічі з Вронським дедалі більше захоплювали її. Для Анни почуття до Вронського — не пуста інтрижка. Вона довго боролася зі своїм почуттям. Минув цілий рік, перш ніж Анна стала належати Вронському. В її оточенні сімейна невірність була звичною справою: так вчиняли її подруги, брат Стіва, головне — щоб не було розголосу про негідну поведінку. Та Анна не хоче ховатися, вона відкрито говорить чоловікові про своє кохання до Вронського. Анна соромилася свого становища коханки, невірної дружини, але при цьому відчувала себе такою щасливою, як щаслива голодна людина, що їсть. Анна, яка на початку роману їде до Москви, аби примирити подружжя Облонських, вмовити Доллі не залишати чоловіка-зрадника, тепер сама робить вибір на користь кохання.

Вчинок Анни — це виклик світському товариству, і всі її подруги відвертаються від неї. Чоловік не дозволяє бачитися з сином. Єдине, що залишилося в Анни — кохання до Вронського. Він як може підтримує її, виходить у відставку, вони подорожують Європою. Та Анна з часом помічає, що Вронський вже не так палко кохає її, а їй би хотілося, щоб його почуття ставало дедалі сильнішим. Проте кожне почуття з часом якщо не вичерпує себе, то якось видозмінюється. У людини, окрім кохання, мають бути ще якісь захоплення у житті, які б наповнювали її дедалі новим і новим змістом. Здавалося б, у Анни з Вронським, які після закордонної подорожі оселилися в сільському маєтку Вронського, було все для щастя: і добробут, і здоров'я, і дитина, і цікаве заняття у кожного. Вронський займався маєтком. Анна багато читала, пробувала сама писати дитячі книги, жила інтересами Вронського, по книжках вивчала те, чим він займався, а він радився з нею з різних питань, навіть агрономічних, господарських; вона багато робила для нової лікарні. Але у хвилини відвертості із самою собою Анна зізнається, що всі її спроби — лише омана, прагнення забути дійсність, на зразок морфіну, який вона дедалі частіше приймала. Анну цікавила лише вона сама — наскільки дорога вона Вронському, наскільки вона може замінити йому все те, що він заради неї полишив. Вронський цінував її бажання присвятити йому своє життя, але з часом почав відчувати, що її кохання, наче тенета, обплутують його, він не прагнув вириватися з них, але хотів перевірити, чи не заважають вони його свободі.

Відчуваючи збайдужіння Вронського, Анна глибоко страждає. Вона не хотіла, щоб їхнє життя зв'язав обов'язок, а не кохання, тому що розуміла: де вмирає любов, там народжується ненависть. А жити в ненависті Анна не хотіла, тому й пішла з життя.