Що за людина був Федько-халамидник? (За оповіданням В. Винниченка «Федько-халамидник»)

Українське невеличке містечко початку минулого століття на березі річки. Воно нічим не відрізнялося від подібних українських поселень того часу. Життя було повільним, розміреним. Люди закохувалися, сварилися, дружили, багато працювали. Були бідні і багаті. Дуже багато і тяжко працювали батьки, втомлені, ледь приповзали додому. Дітлахи майже весь час проводили на вулиці.

Одного разу містечко схвилювала трагічна подія. Помер Федько-халамидник, син тітки Іванихи, хлопець, який був грозою вулиці — такий бешкетник! Він провалився під лід під час льодоходу, вибрався, але тяжко захворів і за лічені дні згорів. Здавалося б, безглуздий випадок, пов'язаний із повсякчасним Федьковим хуліганством, але тут все почалося з хуліганства, а скінчилося справжнім подвигом. Тільки про цей подвиг відомо Спірці, Стьопі та Гаврику, та ще Толіку...

Ім'я Федька було у всіх дітей на вустах. Де б він не з'являвся, виникали всюди суперечки, сварки. Хлопці його побоювалися. Сидить собі на дереві або на воротях, як Соловей-Розбійник, лазить по дахах; бувало, діти запустять змія, а Федько підступно заволодіє цим дивом, що літає. Батьки раз у раз вислуховували скарги на сина. Батько зі схвалення матері, тітки Іванихи, по-своєму виховував Федька. Після чергової скарги він клав сина на лавку і ременем жорстоко карав його. Треба сказати, що Федько не став через це жорстоким. Ось, скажімо, випадок зі змієм. Здавалося, хлопці назавжди розпрощалися з іграшкою. Та Федько добровільно повернув змія хлопцям. А ще він не боявся казати правду, не ховався за брехню і нікого не зраджував.

Особливі стосунки у Федька-халамидника склалися з Толіком, сином місцевого багатія, у якого батьки Федька винаймали помешкання. Толіку, ніжній, делікатній дитині, неодноразово діставалося від Федька-халамидника. «Чистенький, чепурненький, він зовсім не мав нахилу до Федькових забав... Цей халамидник неодмінно спокушав його, і бідненький Толя приходив додому задрипаний, подраний, з розбитим носом». Звісно, щоразу через Толіка Федька нещадно шмагали. Через Толіка Федька висікли й останній раз, після того як Федько дивом вибрався з крижаної води, коли провалився під кригу. Під кригу він потрапив, рятуючи Толіка, що стрибнув на крижину. А врятований Толік збрехав дорослим, сказавши, що на кригу його штовхнув Федько-халамидник. Федько не став викривати Толіка: він пожалів його, бо дитина дивилася такими благаючими оченятами, в них стояли сльози, і ці сині оченята ніби кричали: «Я не винен!..» І Федько збрехав, уперше в житті збрехав заради іншої людини, а ця інша людина з синіми оченятами, виявилася такою підступною, гидкою...

Федько був дуже жорстоко покараний батьком. Але це було запізніле покарання: Федько помирає, а Толік, наче й не сталося нічого, грається з ножиком, якого знов-таки одержав шляхом брехні у матері Федька. Толік не відчував сумління совісті. А Федько виявився зовсім не халамидником, як його називали у містечку, а чуйною людиною, — він не злякався, коли треба було діяти рішуче, рятувати Толіка. Він не викрив і брехню Толіка. Випадок довів, що Федько був сором'язливий, скромний, а бешкетував, як і всі хлопці його віку.