Щастя вільного руху, або чому я обожнюю танці (твір-роздум у публіцистичному стилі)

Думки можна висловлювати по-різному. За допомогою тексту, малюнків тощо. Почуття теж можна висловлювати по-різному. Кожен обирає на свій смак. Ще в дитинстві я знайшла спосіб, який ідеально пасує мені — танець. Це не тільки спорт чи піклування про здоров'я, це спосіб висловлення думок і почуттів — не гірший за текст. Це спосіб життя, його постійне наповнення.

Важко сказати, чи існувало якесь мистецтво, давніше за танець: танці супроводжували людей на родинних та суспільних святах, відомі бойові танці, ритуальні й магічні, звичайні танці. Тому неможливо переоцінити роль танцю в житті людини. Усе це нагадує якусь примовку з казки: «і згуртовує, і допомагає висловити індивідуальні почуття, містить силу і слабкість, буває войовничим чи сповненим ніжності, усі вміють, але одночасно й ніхто не вміє...» — усе це не про якесь магічне диво, а про танець!

Я не тільки займаюсь цим з дитинства, я багато читала, дивилася фільмів, цікавилася історичними фактами. Чи допомогло мені це? І так, і ні. Точніше, знання з історії та теорії танців, уміння відрізняти різні стилі, обізнаність у біографії та поглядах на це мистецтво відомих танцюристів — ,це необхідно, без цього ніяк, але це не головне. Головне ж у танці — душа. Мабуть, якщо танець — це не твоє, ти нічого не досягнеш, скільки б часу і сил не присвятив тренуванням. Цим потрібно жити, тоді важка робота (а навчання танців — важка робота) буде радістю, а результати стануть удвічі ціннішими.

Я вивчаю різні напрями — східні й латиноамериканські, класичні й так звані «контемпорарі». Зрештою, усього не охопиш, але я не прагну займатися цим професійно, для мене це як читання книг: не кожен, хто читає постійно й щиро закоханий в літературу, мріє потім стати письменником чи літературним критиком. Так і для мене. У танцях я читач — тобто я створюю свою інтерпретацію танцю, висловлююсь за допомогою рухів, єднання з музикою, переживання образу (а тут завжди є образ, і танцюристи не далекі від акторів), але я не претендую на велику сцену. Мені не так важливі нагороди, як власне задоволення, власна реалізація, свобода, яку я не відчувала ніде більше такою мірою, якою я відчуваю її в танцкласі.

Чому саме це мистецтво? Важко дати однозначну відповідь, але якщо я вже взялася розмірковувати над цим питанням у цьому творі, треба сформулювати хоч якісь причини... Зрештою, мені самій цікаво було б збагнути, чому танець так захопив мене, звідки ця любов? Із першого погляду на професійного танцюриста? Не знаю. Мабуть, ні. Вона з'явилася десь пізніше й інакше, вона набагато складніша, ніж «я побачила і вирішила спробувати».

Коли ти танцюєш, ти не просто можеш бути собою — ти органічно не можеш бути ще кимсь, окрім себе: якщо ти гратимеш (я маю на увазі не переживання, продиктовані музикою і образом, а фальшиву маску, яку ми часто на себе вдягаємо), так от, якщо ти гратимеш, твій танець стане напруженим і вимушеним. Він нікому не сподобається, найбільше ж — тобі самому. Танець дає свободу і не залишає жодного іншого вибору, окрім як цю свободу прийняти. Звучить парадоксально, але факт. Танець дає змогу ставати кращим і розвиватися — ти бачиш, як один невеличкий успіх йде за іншим— ніби по сходинках — і ти починаєш вірити в себе, у власні сили, у власну здатність створювати.

Танець щоразу інший: ти не можеш двічі повторити один і той самий номер, навіть якщо ти знаєш напам'ять кожен рух: щоразу це буде щось нове — з'явиться нова емоція, раптом відчується новий порив. Танець — це вічний рух. Не тільки зовнішній, а й внутрішній. Це самовдосконалення й дисципліна, але одночасно і свобода й безмежність самореалізації. Я знов використовую купу протилежних понять, і мої слова стають схожі на примовку з казки («не взута, але не боса, не на коні, але не пішки...»), але я кажу правду, точніше, я кажу те, що відчуваю. Свою власну істину.

Я мрію, щоб якнайбільше людей долучилось до мого захоплення. Нехай не на професійному рівні, нехай не знаючи жодної назви чи теорії. Не треба мати спеціальних навичок, аби подарувати собі радість руху. Не треба спеціальних навичок, щоб відчути щастя бути собою — щастя, яким кожного обдаровує танець!