Шлях над прірвою (образ Соні Мармеладової в романі Ф. Достоєвського «Злочин і кара»)

Образ Соні Мармеладової — один із найзворушливіших і найчистіших образів в російській літературі XIX ст.

Дочка титулярного радника Семена Захаровича Мармеладова зростала в бідності. Мати її рано померла. Батько вдруге одружився з вдовою, у якої було троє дітей. Через бідність Соня не змогла здобути освіту. Коли ж Мармеладова звільнили зі служби, родина змушена була вести злиденне життя. Мармеладов запив, став виносити з дому речі, навіть панчохи дружини пропив. Щоб утримувати родину, Сонечка, на вигляд зовсім дівчинка, — «білява, личко завжди бліде, худеньке» — змушена була піти на панель. «Чи багато може, по-вашому, бідна, але чесна дівчина чесним трудом заробити? П'ятнадцять копійок на день не заробить, якщо чесна і не має особливих талантів, та й то рук не покладаючи працювати!»

Як це не дивно на перший погляд, але саме ця юна повія є в романі втіленням моральних ідеалів «принижених і знедолених». Як і Раскольников, Соня — «парія суспільства», жертва обставин несправедливого світу, що змусив її «переступити» через моральні устої, через своє «я». «Ти теж переступила... — говорить їй Раскольников, — змогла переступити. Ти наклала на себе руки, згубила життя... своє (це все одно!)» Але, на відміну від Раскольникова, Соня повна непорушного переконання, що ніщо у світі не може виправдати злочину і насильства. Свій «блуд» вона не вважає злочином, бо свято вірить у те, що поки від її ганебних заробітків залежить, жити чи померти голодною смертю усій родині з малими дітьми, Бог не допустить, щоб вона захворіла, збожеволіла або померла.

Здається, що бруд навколишнього світу не торкається Соні. Її страшне життя поєднується зі щирою християнською вірою. Образ Сина Божого, який засуджував гріх, але прощав грішників, — та «чудотворна» сила, що дає їй надію.

Зазнавши в житті багато страждань, Соня жаліє всіх, кому доводиться також страждати. Жаліє хвору мачуху та її малих голодних дітей — заради них торгує своїм тілом. Жаліє батька — віддає йому останні тридцять копійок на похмілля, при цьому нічого йому не сказала, тільки мовчки на нього подивилася. «Так не на землі, а там... по людях тужать, плачуть, але не докоряють, не докоряють!» Жаліє Раскольникова. Коли він зізнається в своєму злочині. Соня в розпачі кричить, обіймаючи його: «Що це ви над собою учинили!.. Нема тепер нещаснішого від тебе у цілому світі!»

Завдяки Соні, її всепрощенній любові Раскольников зміг зрозуміти хибність своєї теорії. Розмірковуючи над Соніним життям, Раскольников думав: «Хіба так можна ходити над прірвою, просто над смердючою ямою, в яку її вже втягає, і махати руками і вуха затикати, коли їй говорять про небезпеку? Що вона, чи не на чудо сподівається?» Проте Соня не сподівалася на чудо, а вірила в те, що через каяття і любов можна прийти до чуда духовного воскресіння.