Шкільна виставка малюнків (твір-опис дії людини)

Ольга Олександрівна — моя улюблена вчителька. Вона викладає нам малювання з п'ятого класу, а в нашій школі працює вже понад двадцять років. Ольга Олександрівна ніколи не шкодує часу на нас, вона завжди уважна й щира. Іноді я приходжу до неї просто поспілкуватися, поділитися своїми радощами чи смутком. Кабінет малювання прикрашений малюнками учнів Ольги Олександрівни — тут зберігаються малюнки дітей, які вже давно самі стали батьками і, мабуть, забули про ці малюнки. Коли я питаю Ольгу Олександрівну, чому і навіщо вона зберігає найкращі малюнки своїх учнів, вона тільки посміхається і здивовано підводить брови: «Як навіщо? А навіщо музеї? Це мистецтво, Сашко, це мистецтво».

Я, відверто кажучи, не повністю повірив учительці. Ну, хіба мистецтво — натюрморт, який ми малювали на уроці кілька днів тому? Якщо виходило рівно передати обриси вази — це вже було велике досягнення, а коли приглядатися до всіх тіней, напівтонів, кольорів, гри світла, хочеться просто кинути фарби і взагалі за них не братися — такий далекий мій малюнок від оригіналу, а тим більше — від мистецтва.

Ольга Олександрівна — іноді мені здається, що вона вміє читати мої думки, — помітила мої сумніви. «Давай влаштуємо виставку?» — запропонувала вона. Я з радістю погодився їй допомагати, хоча щодо мистецтва все ще дуже сумнівався. Ми разом підготували оголошення про майбутню виставку, яка мала складатися з двох частин — конкурсу малюнків, що принесуть учні різних класів, та виставки малюнків усіх років. Якщо для конкурсу треба було дочекатися робіт і віддати їх журі, яке очолила Ольга Олександрівна та ще кілька вчителів, то для виставки «мистецтва усіх часів та народів», як пожартувала вчителька, треба було обрати роботи зі старих малюнків.

У п'ятницю після уроків я з радістю побіг до кабінету малювання — я ж обіцяв допомогти. Тим, більше, що на мене чекала неабияка пригода: ми мали розбирати малюнки, якими упродовж двадцяти років повнилася величезна сіра шафа.

Коли я зайшов до кабінету, Ольга Олександрівна вже почала розбирати роботи своїх учнів. Вона сиділа за партою, навколо лежали стоси малюнків, а на очах учительки бриніли сльози. Я навіть злякався спочатку — чи ніхто не образив її на уроці? Але вона посміхнулася і я зрозумів, що ці почуття викликані спогадами... «Приєднуйся», — прошепотіла Ольга Олександрівна.

Я поринув у світ фарб та ліній. Я незчувся, як минуло майже півтори години... Пейзажі, невмілі дитячі портрети, дивні абстрактні малюнки, старанні вправи на відчуття перспективи та світлотіні... Чого тут тільки не було. Моя увага зупинилася на портреті молодої жінки, яка здалася мені знайомою. Це ж Ольга Олександрівна в молоді роки — здогадався я і питально поглянув на неї, вказуючи на малюнок.—

Це малювали мої перші учні, мені тоді було двадцять три роки, — пояснила вона, — дуже талановита дівчинка, зараз вона дизайнер... Я задала їм додому намалювати портрет близької людини, а одна з учениць принесла мені це. Я тоді ледь стримала сльози — пам'ятаю це, ніби вчора було...

Я розглядав малюнок і замислився. Він був, звісно, недосконалим, але характер, міміка — передані дуже точно. Тут відчувалася душа...

Власне, виставка, вдалася на славу. Робіт на конкурс подали дуже багато і довелося встановлювати додаткові номінації. А виставка найкращих малюнків «усіх часів та народів» вразила навіть батьків і вчителів. Я допомагав розвішувати роботи й постійно бігав у різних дрібних справах.

Уже сутеніло, коли я зачиняв дверцята сірої шафи, куди акуратно поскладав усі експонати виставки, дверцята сірої шафи, у якій зберігалося Мистецтво.