Шедевр ціною в життя (за новелою О. Генрі «Останній листок»)

Здавалося б, зрозуміле питання: для чого художник малює? Висловити свою творчу душу, показати світ, як він його бачить, дати естетичне задоволення людям. Старий художник Берман теж міг би таким чином відповісти на поставлене нами запитання. Але найпевніше він би промовчав. Людина самокритична, Берман розумів, що за двадцять п'ять років своєї творчості він не створив такого полотна, яке б зігріло чиюсь душу, примусило б знавців живопису говорити про нього. Про художні шедеври, створені ним, і мови не могло бути. Берман був художником-невдахою. Може, саме ця обставина наклала відбиток і на його особисте життя. Берман був самотнім, пиячив і через це, мабуть, побут його був невлаштованим. У його майстерні довгий час стояло полотно на підрамнику, яке чекало дотику пензля художника, але той все відтягував мить народження картини. У Бермана просто не було ні фізичних, ні духовних сил, щоб вдихнути життя у полотно. Тут він чимось нагадує іншу людину — художницю — молоду Джонсі. Зрозуміло, у неї було багато творчих планів, може, вона й порадувала б світ своїм шедевром, але і її, як Бермана, покинули сили — і фізичні, і духовні. Але якщо Берман просто вже не вірив у свої здібності, то Джонсі спіткала тяжка хвороба. Вона захворіла на пневмонію, і життя її вгасало. Джонсі доглядала її вірна подруга Сью, якій лікар сказав, що у Джонсі є шанс перемогти хворобу. Для цієї перемоги потрібні єдині ліки — оптимізм і нестримне бажання жити. Саме цього у Джонсі і не було. Вона цілими днями лежала на фарбованому залізному ліжку, дивилась у вікно напроти, на цегляну стіну якоїсь непоказної споруди. Джонсі спостерігала, як осінній вітер зриває останні листки з плюща, і вона сама винесла собі вирок: як тільки з плюща впаде останній листок, вона, Джонсі, помре.

Якось Сью прийшла до Бермана умовити його позувати їй і розповіла про примхи хворої. Берман закричав: «Що, хіба ще є такі дурні, щоб помирати через листя, яке осипається з клятого плюща?» Але останньому листку плюща не судилося впасти. Коли наступного ранку після вологої, непогожої ночі Джонсі попросила відкрити штору, щоб поглянути на плющ, вона не могла вимовити жодного слова від здивування. Якимось дивним чином листок плюща переселився з гілки на цегляну стіну. Перед очима Джонсі була не обридлива стіна, а величезне полотно справжнього генія. Виконаний фарбами на стіні листок плюща був живий, здавалося, він тріпотів на вітрі, його світло зігріваю душу Джонсі, у неї не було сили відірвати погляд від цього фантастичного творіння. Разом із красою листка у дівчину входило жадання жити. На радість Сью, вона мінялася щомиті. Не потрібен був лікар, щоб зрозуміти: життю Джонсі нічого вже не загрожує.

Так вийшло, що повернення Джонсі до життя збіглося зі смертю старого художника Бермана. Це він створив шедевр за вікном. Збулась мрія Бермана намалювати щось особливе, те, що до нього не робив жоден інший. Берман перевершив свою мрію. Він не просто вразив погляд досвідченого цінителя живопису — він повернув до життя людину. Щоправда, про свою перемогу над негодою Берман так і не дізнався. Він помер від запалення легенів. Створюючи свій шедевр на стіні, він застудився, що й призвело до трагічного наслідку. А може, річ не тільки у застуді, а й у тому, що нічого краще за картину на стіні він у своєму житті вже не створив би. А для художника це страшніше за будь-яку хворобу.