Чи можна назвати Клода Фролло милосердною людиною? (За романом В. Гюго «Собор Паризької Богоматері»)

У наш час ми часто чуємо вислів «милосердна людина». А яка вона? Чи кожну людину, яка допомагає іншим, можна назвати милосердною? Над цими питаннями я замислилася, зустрівшись з архідияконом Клодом Фролло на сторінках роману В. Гюго «Собор Паризької Богоматері».

Клод Фролло належав до родини дрібних дворян. Батьки визначили синові духовну кар'єру, віддавши його ще зовсім маленьким до колежу Торші в університетській частині міста. Клод вчився із запалом і швидко засвоював знання. У шістнадцять років він «міг позмагатися з містичної теології» з першим-ліпшим отцем церкви, з канонічної теології — з першим-ліпшим членом собору, а із схоластичної теології — з доктором Сорбонни». Покінчивши з теологією, він узявся до церковних положень, а потім накинувся на медицину і вільні мистецтва. З успіхом здобув усі вчені ступені ліценціата, магістра та доктора. У вісімнадцять років він закінчив чотири факультети. Юнакові здавалося, що життя має тільки одну мету — знання.

Проте життя розпорядилося інакше. Епідемія страшної чуми забрала його батьків, залишивши живим брата-немовля. «У дев'ятнадцять років, ставши сиротою і водночас главою сім'ї, він раптом відчув, що життя, відірвавши від шкільних мрій, поставило його перед суворою дійсністю». Клод жив, неначе замурований у книги, «сповнений понад усе жадоби до науки і пізнання, дбайливий лише до потреби свого розуму». Маленький братик відкрив йому, «що на світі, крім теоретичних розумувань Сорбонни й віршів Гомера, є щось інше; що людина потребує тепла, що життя без ніжності й любові — це просто бездушний, скрипучий механізм». Клод став для Жеана більше ніж братом, він став для нього матір'ю. Юнак вирішив цілком присвятити себе майбутньому маленького братика, «за якого він відповідав перед Богом, і назавжди відмовитися від думки про одруження та власну дитину, а жити виключно задля щастя й благоденства брата».

Заради брата Клод Фролло зжалівся і. над незвичним підкидьком, якого знайшли на паперті Собору Паризької Богоматері. Немовля було таке потворне, що його хотіли спалити на вогнищі або втопити. Дивлячись на нещасне створіння, Клод відчув безмежний жаль і забрав дитину собі за сина, охрестив малюка і назвав його Квазімодо. «...З любові до брата він у душі дав собі обітницю виховати цю дитину з тим, щоб цей акт милосердя, вчинений ним в ім'я маленького брата, був зарахований Жеанові в усіх його майбутніх прогрішеннях».

Здавалося б, перед нами постає образ освіченого милосердного пастиря. Проте архідиякона не любили ні люди поважні, ні дрібний люд. У народі його вважали злим чаклуном, чорнокнижником. Коли Клод і Квазімодо йшли вузькими, похмурими вулицями кварталу Собору, їм услід летіли злі слова, глузлива пісенька або образливі зауваження, на кшталт: «У цього душа така ж самісінька, як у того тіло». І справді, назвати Клода Фролло доброю людиною важко. Його сліпа любов до Жеана призвела до того, що «молодший брат випускав буйні та пишні паростки тільки в напрямі ледарства, неуцтва й гульні». Долею ж Квазімодо Фролло зовсім не опікувався. Він виховав із названого сина вірного слугу собі, «відданого пса», який готовий виконати будь-який наказ господаря, стерпить і вибачить і зневагу, і зраду.

Найяскравіше потворність душі архідиякона розкрилася у коханні до Есмеральди. Як не намагався Фролло задушити в собі всі почуття, його душа, проте, запалилася пристрастю до вуличної танцівниці. Але його кохання егоїстичне. Він іде на підлість і віддає до рук катів ні в чому не винну дівчину тільки тому, що вона відмовила йому у коханні.

Дії по-справжньому милосердної людини несуть іншим добро, змогу розвиватися, зростати духовно. Клод Фролло ж сіє навколо себе розбещеність, приниження, зневагу, смерть. Тому я не вважаю його милосердною людиною.