Чи легко бути патріотом?

Нині широко увійшли в моду слова, що мають корінь «патріот». Власне, чому «нині»? Самі слова були «на хвилі» завжди. Але завжди — термін досить розтягнутий у часі. Люди змінювалися, змінювалася їхня мова, змінювався зміст їхніх слів. І зараз значення слова «патріот» і його спільнокореневої компанії дещо інше, ніж :то, двісті чи триста років тому.

Ми народилися порівняно недавно і не знаємо, як воно було навіть за тридцять чи п'ятдесят років до нашої появи на світ. Знаємо, звичайно, що умови змінилися, змінилися поняття. Як сказала одна сучасна поетеса, «наше життя — це вибори, а не вибір»... Можливо, наших дідів чи прадідів така фраза здивувала б. Жорстка тоталітарна система дає не так вже й багато варіантів, які можна обрати. \ проте вона становить міцний соціальний «каркас», на який можна покластися. бути патріотом цієї системи також можна, як не дивно це звучить. І в системи, до існувала сто років тому в Російській імперії, також були патріоти. І завжди були патріоти, що йшли проти існуючих систем — митці, революціонери, просто безіменні чесні люди. І чомусь саме їх дійсно хочеться назвати патріотами, хоч як не нав'язло це слово у зубах.

Взагалі, патріотизм буває різний. Послухаєш по телевізору політичну белькотню, і почне тобі здаватися, що це поняття таке гнучке, ним так легко жонглювати... В нього стільки визначень залежно від програми того чи іншого політика, що розгубитися можна. На що й сподіваються ці політики. Але як справжня любов підтверджується шляхетними вчинками, так і справжній патріотизм підтверджуться справами, а не казуїстикою.

Лакмусовий папірець — один на всі часи. Це вибір життєвого шляху й мужність іти цим шляхом до кінця. Завжди існували сильні характери, чию долю приймаєш як захопливий роман. Таким був Іван Франко. Такою була людина, уже близька йому за світоглядом та моральними засадами, — Леся Українка.

Важко осмислити ту безвихідь, у якій поетеса відчувала себе ув'язненою упродовж усього життя. Але можна уявити собі обурення: чому моя хвороба вирішуватиме за мені, жити мене чи вмирати? В інших людей стільки часу, і вони не знають, куди його подіти. А навколо стільки всього зробити треба!

І вона підводилася й робила. Вчилася, опановувала різні мови; стала однією з найосвіченіших жінок свого часу, громадським діячем (що для жінки тоді було дивиною). Не полишала працювати над собою та своїми творами, аби не пам'ятати про неминучість близької смерті. Аби щось встигнути у цьому житті.. І життя її було таким насиченим, що для хвороби місця вже не залишалося. Важка робота зазвичай виснажує людину. А з Лесею було не так: праця навпаки давала їй надію, заважала думати про недугу, концентруватися на ній.

От тільки надія — така примарна річ. Принаймні тоді, коли ти працюєш не заради шматка хліба з ковбасою, а заради свободи й добробуту власного народу Можливого майбутнього добробуту. Можливої майбутньої свободи.

І в особистих листах до друзів та соратників Леся Українка зовсім не така крицева, сильна, як у віршах: «...мені сором за себе перед вільним народом. У мене руки в кайданах, але серце й думка вільні, може, вільніші, ніж у сих людей, тим то мені так гірко, і тяжко, і сором...» І ще: «Українство, зрештою, це не поверхові його вияви: говорити, писати по-українськи. Цього може навчитися кожен, однак при тому так і не стати, не почуватися українцем, а отже, ніколи й не відчувати того болісного трему й щему вже від однієї згадки про Україну...»

І справедливо це було сказано, бо скільки б не було людей, що співчувають твоїм ідеям, ворогів чи просто лицемірів завжди буде тим більше, чим вищою є твоя мета і чим меншою є твоя надія на успіх. Одна з основних проблем нашої інтелігенції, що нависає над нею з давніх-давен, — легко сказати високе, шляхетне слово, важко зробити справу, гідну цього слова. А людина, хвора на жахливу недугу, змогла! Стала багатогранною особистістю, народним у буквальному розумінні цього слова поетом.

Сама лише постать Лесі Українки мала стати символом незламної бороть би за справедливість. Вона й стала. Але небагато людей сьогодні зачитуються її творами, якщо не брати до уваги дослідників літератури. Може, час її поезії минув? Може, вона залишилася лиш на рівні символу, який давно втрати реальне підґрунтя? А схоже на те — бо майже не бачимо таких яскравих особистостей, якими були для свого часу Франко, Леся Українка, Драгоманов. Дуже важко бути зараз патріотом: по-перше, не повірять, по-друге, почнуть вішати ярлики, мало пов'язані з істинним патріотизмом... А змінити щось у нашій буцімто вільній країні все одно дуже важко. Бо в чому головна наша проблема Це індивідуалізм, психологія, втілена у виразі «моя хата скраю». Ми самі не розуміємо, що усамітнюємо себе в тісному, обмеженому світі. Та й ті, хто бореться з цим, також борються поодинці. І в цьому плані з часів Лесі Українки мало що змінилося.