коли він дізнався правду про батька від діда Уласа нарікав він не на те, що Іван Вареник залишив його байстрюком, ні! Він дивувався, чого батько панів не вирізав. Вже тоді перед Чіпкою не стояло питання: я боротися. Це ж очевидно! А коли потім з'явилися Матня, Лушня й Пацюк і пояс нили, що не грабують вони пана, а тільки беруть те, що в них награбував сам пан перед Чіпкою відкрився широкий і єдиний шлях «народної помсти».
Та однаково щось не так, щось тривожить Чіпку. Звідкись беруться в його затьмареному розумі дивні й страшні видіння, які питають: «Чи такої правди ти хотів? Ти пограбував цих павуків, а вони знову присмокчуться і будуть смоктати людей соки ще лютіше».
Дивно, що добру, чесну, чутливу часточку Чіпчиної душі не зворушило перше вбивство — вбивство сторожа. Тобто, звичайно зворушило, і совість Чіпку мучила за те, що вбив невинну людину і зруйнував сім'ю... Але це не застерегло. Чіпку від подальших убивств. Чому? Можливо, тому що цей злочин фактично залишився безкарний?
Взагалі, на сторінках твору розгортається картина трагічної безглуздої сваволі одних і неволі інших, що охопила всю державу немовби павучими тенетами. І все це безглуздя настільки в'їлося в душі людей, що стало практично неможливо відрізнити правду від кривди. І якщо борешся за першу і проти останньої, важко зробити крок, щоб він був не хибний. Якби не чиновницька сваволя, здирство а над усім цим беззаконням всевладна рука пана, чи став би Чіпка тим, ким він став? Якби в нього не відібрали землю, пішов би вгору, почав би хазяйнувати, як Грицько. Його б не вигнали із земства. А чи пішов би він на бій з москалями? На мою думку, так, пішов би. Пам'ятаєте, як у Тургенєва Олексій Кірсанов одної разу сказав про Базарова: «Він би, може, й хотів інакше, але він такий, який він і якими ми ніколи не будемо».