Хто заслуговує на пам'ятним? (Твір-фантазія)

Сьогодні вночі мені наснився дивовижний сон: я був у музеї, на засіданні якоїсь комісії зі встановлення монументів. У комісії були персонажі книжок та фільмів, люди в карнавальних костюмах, казкові герої... Та й атмосфера була там досить фантастичною. Я не встиг, звісно, зрозуміти, що це за музей і що за експонати, роздивитися всіх учасників зібрання — уві сні все покрите туманом і важко щось чітко запам'ятати, сконцентруватися на деталях. Проте мій сон мене вразив. Головував у комісії якийсь юнак у масці і костюмі, він запитував красивим голосом: «Хто заслуговує на пам'ятник? Я питаю вас, дорогі мої, хто заслуговує на пам'ятник?» Він звертався до кожного, сміявся, і кожен відповідав йому щось. Коли ж черга дійшла до мене, я незрозуміло чому — мабуть, вражений кількістю казкових героїв та літературних персонажів — гучно і чітко відповів юнакові: «Казкар!» На цьому мій дивний сон увірвався.

А зранку, вражений та зачарований незвичайним сном, я подумав: «А дійсно, хто заслуговує на пам'ятник?» І моя відповідь, яку я дав уві сні, здалася мені досить цікавою. Недільний ранок я провів у фантазіях —: який пам'ятник Казкареві я б встановив, якби й справді від моєї думки щось залежало.

Я бачив багато фотографій оригінальних скульптур та монументів. Тому ідеї роїлися в моїй голові, одна змінюючи одну — елементи того, що мені вже доводилось бачити, поєднувались із власними фантазіями, з уривками казок та кінофільмів.

Я гадаю, що справжній пам'ятник Казкареві мав би стояти на якійсь тихій вуличці, де бруківка і гарні квіти на балконах. Монумент я б зробив заввишки на людський зріст або трохи вищим — але не величезну скульптуру, як ставлять на великих майданах. Причина тому одна: в дитинстві казкар, людина, що несе дивину і чарівність у наше життя, була ніби рідною, близькою, зрозумілою, схожою на доброго дідуся — саме тому монумент не може бути великим. Він має створювати атмосферу дитячої кімнати, затишок. Так от, Казкар сидів би на поваленому стовбурі дерева, а поруч із ним містилися б книжки, багато великих книжок і невеличка настільна лампа, яку малюють у мультфільмах — схожа на перевернуту краплю. Дисонанс (повалене дерево, а поруч книжки і лампа — поєднання домашнього і природного.) теж здається мені виправданим: Казкар є одночасно і представником природи, частиною містичних сил навколишнього загадкового світу, і частиною домашнього затишку. Він обов'язково був би вдягнений у довгий широкий одяг і капелюх із широкими крисами, а ще мав би бороду і окуляри. Поруч із Казкарем сидів би кіт.

Отаким я бачу пам'ятник Казкареві, ідея якого несподівано навідала мене увісні. Мама дуже здивувалася моїй розповіді, але похвалила. Я навіть намалював свій «проект»... Звісно, навряд чи він буде колись втіленим, але я мав багато задоволення вже від того, що міг пофантазувати на таку захоплюючу тему — і доторкнутися до казки майже так само, як у дитинстві.

Сьогодні мені подумалося, що існує ще багато персонажів, яким можна було б встановити пам'ятники. Я завів розмову зі своїми друзями, розповівши їм про свою ідею і поставивши їм те ж саме запитання: «Хто гідний пам'ятника?» — і дістав багато смішних, дотепних і романтичних відповідей. Виявилось, ця тема корисна не тільки для тренування фантазії, а й для обговорення літератури та кіно. За допомогою уявних монументів кожен висловив свої власні уподобання та уявлення про того чи іншого героя. Ми дуже цікаво поспілкувались.