Фільм, фільм, фільм (твір-розповідь з власного досвіду)

Ювілей. Будь-який ювілей — завжди велике свято: є нагода підсумувати досягнення, поділитися досвідом, та й просто зібрати друзів та колег. Цього року усі ми святкували прекрасний ювілей — ювілей нашої школи, якій виповнилося 40 років. Кожному іменинникові дарують подарунки, подарунки школі теж почали готувати заздалегідь...

Майже за місяць до свята в школі відчувався святковий настрій: це майже таке саме відчуття, яке буває на Новий рік. Усі бігають, метушаться, вигадують номери, малюють стінгазети, хтось складає сценарій заходу, хтось відповідальний за костюми, у класах ставлять маленькі вистави, репетирують танці, пишуть вітальні вірші та пісні, велика робота кипить у шкільній газеті...

У школі було оголошено конкурс: кожен клас може вигадати свій подарунок, а колектив-переможець буде нагороджений екскурсією. Усі взялися до справи. Вабив, звісно, не так приз, скільки бажання бути кращими, бажання подарувати іншим радість, зробити приємність. Хто ж не любить робити подарунки? Мабуть, робити їх ще приємніше, ніж отримувати.

Одного дня після уроків усі ми зібралися на класний час, де мали вирішити, яким буде наш подарунок школі. Марина Павлівна, наша вчителька, одразу сказала, що ініціатива має бути за нами, тому вона допоможе нам в усьому, але ідею та план її втілення маємо створити ми самі. Дискусія відбулася гаряча: хтось казав, що треба поставити танець, але вирішили, що танців і так буде вдосталь, з тієї ж причини відмовилися від пісні. Мій друг Дмитро подав ідею написати велику поему про нашу школу, всі загорілися, але швидко виявилось, що хоч в нашому класі і пишуть вірші, але за поему ніхто взятися не наважується. Думали, малювати стінгазету — «наповнення» не вигадали. Поставити виставу? Але про що? Одне слово, стомилися і ледь не посварилися, але до єдиного рішення не прийшли. Усі замовкли і замислилися: кожен думав, але всі варіанти вже обговорили. «До речі, в кінотеатрі новий фільм цікавий, можна сходити...» — сказала Оля, що сиділа на останній парті й переглядала якийсь молодіжний журнал. «Фільм, фільм, фільм», — проспівав Артур, копіюючи мелодію відомого радянського мультика. «Фільм!» — раптом вигукнула Оля і аж підстрибнула на стільці. «Повернімося до головної теми, будь ласка...» — попросила Марина Павлівна. «Та ні, ви не розумієте. Фільм! Треба зняти про школу фільм!» — сказала Оля. Чесно кажучи, ніхто й не очікував, що саме вона вигадає ідею подарунка, але ідея була шикарна. Робота над відеосюжетом (усе ж вирішили, що фільм нам поки що не до снаги) закипіла вже наступного дня.

Мало хто з нас усвідомлював, як робляться фільми, але приблизна послідовність була зрозуміла: сценарій — зйомки — монтаж. Ну, десь так. Ми зібрали матеріали з історії школи, і Артур — наш найкращий оратор — розповідав епізоди з цієї історії на камеру: у шкільному дворі, у бібліотеці, йдучи коридором. Потім ми зняли кілька загальних планів школи. «Просто ходи з камерою, а там зайве приберемо», — сказала Оля нашому «операторові» Ігорю. Тоді ми здогадалися взяти інтерв'ю в директора й кількох вчителів. Виходило цікаво, і всі ми були просто в захваті від процесу! Але не вистачало ще чогось. «Потрібна родзинка», — сказав Артур, коли ми вже вдесяте переглядали в класі знятий матеріал (а треба буде ще якось змонтувати, ох!). «У мене була учениця з прізвищем Родзинка, уявляєте?» — посміхнулася Марина Павлівна, яка була дуже задоволена нашою роботою і неабияк нам допомогла. «Геніально! — заверещав Дмитро на весь клас. — Ми візьмемо інтерв'ю у колишніх учнів різних років!» Усі аж зааплодували цій ідеї.

Нам довелося попросити у батьків ще кілька відеокамер — увесь клас як скажений носився містом, знімаючи шкільні спогади дорослих та поважних людей. Марина Павлівна домовлялася з ними про зустріч. Спочатку ми боялися: чого це художники, кандидати наук, директори, дизайнери, фінансисти почнуть витрачати час на нас? Але усі вони, щойно дізнавшись від Марини Павлівни про наш задум, посміхалися і запрошували нас до себе або приїздили до школи самі. Скільки цікавого вони розповідали! Ми тільки встигали записувати.

Коли настав час монтувати (нам допомагав старший брат Артура, бо самі б ми, звісно, не впоралися), складалося враження, що «ріжемо по живому»: ну, просто неможливо було не включити якусь зі шкільних історій, сумні і веселі згадки цих серйозних, але таких щирих і доброзичливих людей... Зрештою, ми залишили майже все — і отримали відео на 40 хвилин.

Наше відео перемогло в конкурсі! Ми, роззявивши роти, дивилися, як вчителі сміються і, схиляючись одне до одного, кажуть: «О, Влад, я його дуже добре пам'ятаю, такий гарний учень був!», «Ірочка, боже мій, зовсім не змінилася!» і таке подібне. У деяких із них на очах навіть забриніли сльози. Директор похвалив нас і сказав, що ми зробили велику роботу. Так, звісно, але ми були щасливі зробити її! На нас чекає екскурсія, але найкращим подарунком нашому класу була радість вчителів і те, що наш фільм тепер зберігається в архіві школи!