У мандри за павутинкою (твір-роздум про один з образів-символів за мотивами твору В. Близнеця «Звук павутинки»)

Я люблю бродити осіннім лісом. Особливо мені подобається осінь, коли ліс ще прогрітий сонцем, стовбури теплі, по них снують невгамовні мурахи, крони ще не порідшати.

Йду серед дубів, ясенів, осик, низькорослих кущів. Раптом різко підношу руку до обличчя, намагаюся зняти павутинку. Така невагома, а як лоскоче! Звільняюся від павутинки, продовжую путь. Вся увага зосереджена на павутинці — не дуже хочеться відчути на обличчі її дотик. Зупиняюся, вдивляюсь у просвіт між деревами, що так щедро освітлені сонцем. Завмираю у захопленні — в повітрі гойдаються хвилясті нитки павутинок. Вони повільно пересовуються над моєю головою з повітряним потоком. Я починаю відшукувати поглядом нові і нові нитки. «Це справжнісіньке диво!» — кажу собі. Мене вже не дратує наближення павутинки. Вони викликають в мені різні почуття. Я простягаю руку і ловлю одну ледве помітну оком павутинку. Пальці, на відміну від обличчя, майже не відчувають доторку. А може, павутинка просто вислизнула від мене?

Чому вона приваблює мене? Чому так приємно стежити за павутинкою, що ширяє в повітрі? Які думки пробуджуються в мені?

Для мене павутинка — це своєрідний символ праці маленької істоти. Павутинка не виникла ні з чого, сама по собі, — це витвір ледве помітного оку павучка. Звісно, павутинка, така беззахисна, така тоненька, недовговічна. Вона заплутається десь у гілках і зруйнується. Виходить, павучок марно так наполегливо працював?

Гадаю, що в природі нічого не відбувається даремно. У неї свої закони, і ми, люди, маємо жити у згоді з цими законами, захищати навколишній світ, а не руйнувати його.

Мій погляд вихоплює на куші добротне творіння павука — справжнє мереживо. А всередині, як у бурштині, застигла якась комаха. Я підняв із землі березове листячко, зовсім крихітне, і обережно поклав на павутинне мереживо. Листячко ледве погойдувалося на пружних нитках. На сонці нитки павука сяяли, мов райдуга. Сяяли і нитки, що летіли, довгі павутинні нитки. Я почав рухатися слідом за ними. Мені навіть здалося, що вони ледве-ледве дзвенять. Мабуть, все це мені здалося.

Чим були для мене тієї миті нитки павутинки? Це своєрідний зв'язок літа з осінню. Гак, я згадав: навіть узимку, у відлигу, я бачив між гілками дерев натягнуті нитки павутинки. Вони ніби підтверджують нерозривний зв'язок пір року, адже і взимку життя не припиняється. Буває і в настрої людини зимова негода, але потім неодмінно настає відлига...

Я повертаюся з лісу додому. Засинаючи, згадую нитки павутинки, і вже важко зрозуміти, наяву я бачу їх чи уві сні. Мені добре.