Українське традиційне вбрання й мода сьогодення (твір-опис процесу праці)

Я дуже пишаюся тим, що значну частину одягу мені власноруч пошила матуся. Іноді я можу уявити себе справжнім дизайнером! Коли у мами є вільний час, ми з радістю сідаємо за шиття. Це така цікава справа: вигадувати моделі, будувати ескізи, обирати тканини в магазині. Мені не завжди вдається вигадати все від початку до кінця, звісно, більша частина роботи у мами, — вона вправна майстриня, та й фантазія в неї чудова. Я й досі дивуюся, як їй вдається поєднувати стриманість, скромність і вишуканість в одязі, який вона шиє для мене чи для батька. Батько теж дуже пишається мамою: з його слів, його ділові костюми не поступаються найкращим і найдорожчим моделям.

Іноді мама щось шиє для себе — тоді мені ще приємніше допомагати їй. Востаннє вона шила для себе широку білу туніку — це така напівкофта, напівсукня, яку носять із брюками. Ми разом обирали тканину — натуральну світлу вовну біло-кремового кольору, потім разом вигадували фасон. Нарешті мама взялася за шиття. Звісно, розкроювала тканину вона сама: я ще не надто вправна в цьому, а вирізати треба все дуже-дуже точно. Я дивилась, як ножиці немов літають над столом у вправних маминих руках, потім з окремих шматків почали з'являтись обриси майбутньої туніки. Все було таким білим, таким вишуканим і елегантним! Я навіть спеціально заходила до кімнати, аби подивитися, як народжується річ. Коли ж все було завершено, мені здалося, що матуся не дуже задоволена результатом. Вона задумливо приміряла нову туніку перед дзеркалом.

— Щось не так? — спитала я.

— Ніби все добре, але якось занадто просто, тобі не здається? — відповіла матуся.

— Може, якісь яскраві буси... І все виправиться.

— Ні, в мене краща ідея, — раптом посміхнулася матуся, задоволена своєю вигадкою.

Ну, я вже казала, що фантазія в мами пречудова, тож я з цікавістю почала спостерігати, що ж буде далі — що вона вигадала цього разу? Я дуже здивувалася, коли наступного дня мама показала мені фотографії українських сорочок у журналі, який вона позичила в подруги, й схеми гаптування з цього журналу. Але ж все геніальне — просте!

Наступні кілька днів вся родина дивилася, як з білої туніки народжується майже народна сорочка-вишиванка. Мама залишилась вірною своєму смаку: гаптування було зовсім трошки — на рукавах та по контуру коміра, тож готовий виріб виглядав такою собі елегантною стилізацією. Я довго розглядала схеми й мамину роботу: вона обрала червоний та чорний кольори (це традиційні кольори для вишиванок, так вона пояснила). Спочатку вона створила власний малюнок, користуючись уже готовими, поєднуючи окремі елементи (ну, ні в чому моя мама не буде, як усі!). А потім взялася до роботи. Я й не думала, що гаптування сорочки — такий кропіткий та повільний процес. Тут потрібні уважність, терпіння й неабияка акуратність.

Щовечора мама сідала у крісло — й з-під голки народжувався простий, але оригінальний орнамент. Усі ми зачаровано спостерігали за цим мистецтвом, адже досі матуся ніколи не використовувала вишивку в одязі, який шила.

Нарешті усе було готове! Туніка з українським гаптуванням (таке дивне поєднання грецького й українського стилю) стала справжньою окрасою маминого гардероба. А я, милуючись мамою, подумала, що українські традиційні мотиви можуть бути використані й у сучасному модному одязі. І навіть мають бути використані. Бо мода на етніку така ж вічна, як мода на класичний стиль, а вишивка на одязі чи прикраси, схожі на народні, роблять вбрання оригінальним та елегантним.

Завдяки цій історії я серйозно зацікавилася вишивкою — і вже майже закінчила свій перший витвір. Це лише невеличка серветка з гаптованими краями та квіткою в центрі, але я сподіваюсь надалі вчитися цього мистецтва й колись створювати одяг із народними елементами, як це робить моя матуся.