«Ти не загинеш, мій народе...» (Патріотичні мотиви лірики Е. Маланюна)

Як дивно складалося в Україні розуміння патріотизму. Ми й досі соромимось його, хоч увесь світ давно визнав патріотизм одним із природніх і високих почуттів громадянина будь-якої країни. Може, так сталося тому, що український патріотизм дуже часто заміняли словосполученням «буржуазний націоналізм»? Саме так картали поета Євгена Маланюка за те, що він просто любив Україну і не тільки мріяв, а й діяльно прагнув відновлення її державності. Саме тому його поетичне слово, часом різке, звернене до приспаного сумління земляків. Зокрема, у «Варязькій баладі» Маланюк загострює питання так:

Необорима соняшна заглада—

Віки, віки — одна блакитна мить!

Куди ж поділа, степова Елладо,

Варязьку сталь і візантійську мідь?

Він називає Україну степовою Елладою, а потім з'являється й ціла низка похідних образів з часів античності, аби підкреслити включеність України в історію та культуру світу як окремої держави. Про втрачену державність нагадують слова про варязьку сталь і візантійську мідь. А для Маланюка це дуже болюче питання, адже він любить свій народ по-справжньому. Його патріотизм загострений ностальгією, бо він більшу частину життя мусив перебувати за межами України, щирий, органічний, бо це не патріотизм напоказ, з примусу. Можна казати, що саме патріотизм став живим серцем поезії Маланюка. Серед сонячних стиглих хлібів під небом несказанно синім не раз являлася поетові усі сні його омріяна степова Еллада:

А мені ти — фата-моргана На пісках емігрантських Сахар — Ти, красо землі несказанна, Нам немудрим — даремний дар!

Невже даремний? Часто у віршах поета зустрічаємо іронію з приводу приниження, малоросійськості його земляків. Але то з любові, яка боліла йому завжди через трагізм історії його народу. Максималізм Є. Маланюка в оцінках історичних шляхів українців пояснюється саме діяльним відчуттям щирого патріота й вірою:

Ти не загинеш, мій народе, Пісняр, мудрець і гречкосій... Крізь дим руїни — Україну Новий узріє чоловік.