Творчість Дмитра Павличка - вагомий внесок в українську літературу

Дмитро Павличко — видатний український поет. Дмитро Павличко — самобутній український поет, що приніс в літературу мелодику вірша, властиву його рідному Прикарпаттю, — пісенність, щирість переживань, пристрасну громадянськість.

«Любов і ненависть» — перша збірка Павличка. Ця антонімічна назва визначила суть усієї творчості Павличка, що зазначив: «Поезію творить любов, а не злоба... Якщо в моїх творах присутня ненависть, то це означає, що я жив у жорстокі і важкі часи». Саме так назвав поет і збірку вибраних творів, що була відзначена Шевченківською премією.

«Правда кличе!» — взірець громадянської поезії. Саме до цієї збірки увійшов відомий сонет «Коли помер кривавий Торквемада», у якому поет зробив спробу осмислити інквізиторську суть «батька народів» Сталіна. Поет точно окреслив характер і суть подій, що розгорнулися після смерті Сталіна: його вірні слуги боялися розпаду імперії, боялися народного гніву. Та й сам бачив:

Не усміхались навіть крадькома; Напевно, дуже добре знати, Що здох тиран, але стоїть тюрма.

У тому, що Павличко точно все зрозумів, переконують вчинки людей влади, які зробили все, аби збірка поезій Павличка не дійшла до читача.

«О рідне слово, хто без тебе я?»

«Київські сонети». Тема рідної мови — одна з наскрізних тем Дмитра Павличка. Таку циклі «Київські сонети», присвяченому Максиму Рильському, поет знову звертається до теми української мови, закликаючи:

Учіться в нього, юні гранослови, ... Приєднувати геніїв освіти До володінь Тарасової мови.

А в сонеті «О рідне слово, хто без тебе я?» Павличко з болем говорить про той стан, у якому тоді перебувала українська мова, вилучена зі щоденного вжитку в установах і на відпочинку, запхана лише до сіл та ще спеціальних книг:

Так не засни в запиленому томі, В неткнутій коленкоровій труні — Дзвени в моїм і правнуковім домі!

«Вірші з Монголії». Павличко використовує алюзію на відомі рядки Т. Шевченка про те, що «ми — моголи». Та як великий Кобзар дорікав своїм співвітчизникам, що вони втратили національну свідомість, культуру, так і Дмитро Павличко не може втриматись від подібної ж інвективи:

А ви, мої освічені моголи, Нагі внучата княжої землі, Все віддали — і рідну мову, й школи За знак манкурта на низькім чолі.

Аналізуючи власні враження від поїздки Монголією, він проводить історичні паралелі і доходить висновку: не зовнішні монголи нищили нашу мову й культуру, а самі ж українці, що мислять себе «малоросами» «хохлами», а не українцями. V. «Я стужився мила, за тобою». Лірика кохання в поезіях Д. Павличка цікава тим, що використовує фольклорні форми й образи, зокрема форму балади, як у вірші «Я стужився, мила, за тобою». У збірці «Моя земле» (1955) — вірші, що містять глибоку драматичну колізію і спираються на народну .мораль. Етична позиція завжди багато важить для поета. Це збіглося з основним нервом доби високою моральністю в особистих стосунках, яку культивувала поезія. Саме тому багато віршів Павличка стали піснями, музику до яких написав О. Білаш: «Впали роси на покоси», «Лелеченьки», «Явір і яворина», «Дзвенить у зорях небо чисте», «Розплелись, розсипатись, розпались...», «Два кольори».