Творчість Василя Симоненка - яскравий спалах його короткого життя

«Світ який — мереживо казкове». Головним мотивом поезії Симоненка є любов до життя. Цей мотив переважав і був пов'язаний із запереченням усього, що заважало радіти життю — злобі, нелюдським стосункам, тупості:

Світ який — мереживо казкове! Світ який — ні краю, ні кінця! Зорі й трави, мрево світанкове, Магія коханого лиця...

Громадянські мотиви лірики В. Симоненка. Головний мотив громадянської поезії — любов і пошана до звичайних людей («Баба Онися», «Кривда», «Дума про щастя» та інші).

«Україно! Ти для мене диво!» Любов до людей і любов до Батьківщини, як і до матері, — мотиви багатьох віршів Симоненка, зокрема «Україні», «Задивляюсь у твої зіниці», «О, земле з переораним чолом», «Земле рідна». Щирість інтонацій, навіть побожність у звертанні до матері, до України — ось що робить вірші Симоненка зрозумілими і близькими кожному читачеві. Поезія написана у формі монологу ліричного героя, що звертається до матері-України: «Україно! Ти моя молитва». Це справжній діалог люблячого чуйного сина з матір'ю:

Ради тебе перли в душі сію Ради тебе мислю і творю — Хай мовчать Америки й Росії, Коли я з тобою говорю!

Одійдіте, недруги лукаві! Друзі, зачекайте на путі! Маю я святе синівське право З матір'ю побуть на самоті.

Не всі строфи друкувалися за життя поета. Чотири строфи побачили світ лише за незалежності, коли українець набув право любити Україну.)

«...Та не можна матір рідну вибирати». «Лебеді материнства» — це твір, що став перлиною української поезії, бо кожне слово в ньому — прониклива правда життя. Поезія, написана від імені матері, композиційно складається наче з трьох частин за стилем, хоча вони органічно поєднані. Спочатку автор розгортає казкову картину щасливого дитинства, зігрітого теплом материнської любові:

Заглядає в шибку казка сивими очима, Материнська добра ласка в неї за плечима.

У другій частині — мрії матері про щасливу долю для сина і передбачення своїх тривог:

Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу, Виростуть з тобою приспані тривоги.

А у третій частині — роздуми матері про те, що є головним у житті — бути вільним, кохати й бути коханим, вільно обирати друзів і дружину, та знати точно одне: є те, що не вибирають:

Можеш вибирати друзів і дружину, Вибрати не можна тільки Батьківщину. Можна вибрать друга і по духу брата, Та не можна рідну матір вибирати.

Отже, вірш «Лебеді материнства» — це твір про вічні цінності — любов до матері й до дитини, повага й любов до своєї Батьківщини та її звичаїв.)

«Душа горить. Палає лютий розум». В. Симоненко яскраво виявив свою громадянську позицію у сатиричних віршах, як, наприклад, «Пророцтво 17 року», «Суд», «Пильному», «Лев у клітці», «Казка про Дурила». Вістря його сатири спрямоване проти сталінізму, що знищив мільйони життів і ще мільйони покалічив, знищив людську віру і людяність в самих людях, скалічивши їхні душі, спотворивши нормальні стосунки у суспільстві. Він гарячково переконує:

І встане правда і любов на світі, І на сторожі правди стане труд.

Ці рядки були написані під час політичної відлиги, коли здавалося, що все зло викоренити легко і настав для цього час.

«Де зараз ви, кати мого народу?» Думка про невмирущість свого народу, про його переможну силу втілена у вірші з такими першими рядками:

Де зараз ви, кати мого народу? Де велич ваша, сила ваша де? На ясні зорі і на тихі води Вже чорна ваша злоба не впаде.

Вірш сповнений енергії перемоги над злом і віри в непереможність добра, а не зойків страдника. Це грізна пересторога ворогам його народу від громадянина, впевненої і дужої людини:

Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!

«Є в коханні і будні і свята». Вірші Симоненка про кохання сповнені тонкого ліризму і на диво емоційно точні:

Вона прийшла непрохана й неждана, І я її зустріти не зумів.

Вона до мене випливла з туману Моїх юнацьких несміливих снів. Так приходить перше юнацьке кохання. А от вірш «Є в коханні і будні і свята» про складні стосунки закоханих з їх суперечностями, сварками й замиренням і вічною сильною любов'ю. Може, тому вірш побудований на антитезі з використанням антонімів «будні — свята», «радість і жаль», а в кінці автор подає почуття через оксиморон:

Ненаглядна, злюща, чудова Я без тебе не можу жить!..

«Ти знаєш, що ти — людина?» Серед шістдесятників В. Симоненко найбільш радикально виступив на захист особистості, гідності людської, тому вірш одразу полонив серця людей, що прагнули до самоповаги. Поет розглядає проблеми філософського та етичного характеру — життя і смерті, сенсу життя:

Більше тебе не буде. Завтра на цій землі Інші ходитимуть люди, Інші кохатимуть люди— Добрі, ласкаві і злі... І жити спішити треба, Кохати спішити треба — Гляди ж не проспи!