Твір на тему: Діти і дитинство у поезіях Б.-І. Антонича

«Росте Антонич, і росте трава...» — написав колись, надзвичайний поет Богдан-Ігор Антонич. Читаючи його твори, ніби опиняєшся у світі дитинства, сам стаєш дитиною, бачиш весь світ її очима, відчуваєш так, як цей поет. «Хто стовк, мов дзбан скляний, блакитне небо, хто сипле листя — кусні скла на тебе? У решето ловити хочеш дощ?..»

Немов дитина, він засипає запитаннями, на які намагатимешся дати відповідь, будеш заглядати у книжки, відчуєш поезію у тому, що бачиш — як росте трава, як зеленіють кучеряві вільхи, побачиш антоничеві незабутні образи-малюнки... Хто б міг так відчувати — листя, немов кусні скла? Або ловитва дощу у решето?

Це написав поет про себе-дитину. Аж ось, у іншому вірші — інша дитина з погляду Антонича-дорослого: «Росте хлоп'я, мов куш малини, підкови на шляхах дзвенять...» Дитина в Антонича бачить світ, пізнає його із книги природи. Рядки у тій книзі написані — так дивно — ластівками! Хотілося б прочитати, що вони там написали у своїх пташиних книжках! Адже Антонич їх бачив!

Дитина є частиною Всесвіту — це почуття Антонича-поета. І його дитина-герой відчуває це: «Запрягши сонце до теліги, назустріч виїду весні...» Образ сонячного колеса, запряженого в телігу, нагадує прадавні міфи, які ожили. А у вірші «На шляху» оживає день — немов у казці! Він ховає місяць у кручу, немов у кишеню старий гріш... У ньому знову сонце — таке чудове велике сонце, яке просто хочеться малювати, коли читаєш ці гарні вірші! «...Іде розсміяний і босий хлопчина з сонцем на плечах...»