Твір: Якби Гуллівер зустрівся з Робінзоном Крузо

Робінзон вийшов на берег океану. Був чудовий сонячний ранок. Далечінь була світлою, океан спокійним. Біля ніг Робінзона розташувалися його улюбленці — кози, які, наче вірні собаки, супроводжували його всюди островом. На плечі Робінзона усівся папуга, мудрий птах. Раптом він стрепенувся, видав тривожний гортанний звук і промовив: «Чужий». Робінзон і сам бачив, що до берега наближається пліт, на якому лежить людина. «Мабуть, жертва корабельної аварії, — подумав Робінзон. — Цікаво, чи живий ти, чоловіче?» Незабаром, коли пліт ткнувся у пісок, все стало зрозуміло. Незнайомець підвівся і слабким голосом запитав:

— Де я?

— Ви у мене в гостях. Я Робінзон. Живу тут вже понад десять років. Колись так само, як і ви, дивом врятувався від загибелі у безодні океану під час корабельної аварії. Усі, крім мене, на жаль, загинули.

— А я не зазнавав аварії, я просто рятуюся від велетнів, у чию країну Бробдінгнег потрапив із країни Ліліпутії.

— Я бачу, у вас великий досвід мандрівника, ви, мабуть, бачили чимало цікавого.

Коли Гуллівер отямився, випив напою із різних рослин, що приготував йому Робінзон, він з подробицями розповів гостинному хазяїну острова про свої пригоди.

— У Ліліпутії мене називали Людина-Гора, — ділився спогадами Гуллівер. — Люди, що населяють Ліліпутію, невеличкі на зріст — усього п'ятнадцять сантиметрів.

— А де ж ви мешкали? Як і чим харчувалися? Прогодувати вас ліліпутам явно було важко. Ви, мабуть, за сніданком з'їдали весь річний запас мешканця цієї дивовижної країни?

— Жити довелося в Мільдендо, в столиці держави. Імператор і королева були прихильні до мене. Місцеві математики обчислили об'єм мого тіла, який дорівнював об'єму 1728 тіл ліліпутів. Таким чином вони визначили, скільки мені треба їжі і питва. Коли я пересувався, я боявся пошкодити подолом свого одягу покрівлі й карнизи будинків, тому я знімав верхній одяг. Оскільки людина я нерозпещена, я не зазнавав дискомфорту, жив просто неба. Готували мені триста куховарів, триста кравців зшили мені костюм. Звісно, я теж не сидів склавши руки. З дитинства я був привчений до праці, тому сам змайстрував собі з найбільших дерев королівського парку стіл і стілець.

— Виходить, ліліпути чимало витратилися на вас. Та й ви, думаю, стали їм у пригоді.

— Звісно. Ліліпутія вела безглузду війну з сусідньою державою Блефуску. Мені не склало великої турботи захопити військові кораблі Блефуску і доставити їх у Ліліпутію. Цей мій вчинок хазяї вважали моєю великою військовою перемогою, і я навіть був удостоєний нагороди, але при першій же нагоді мене в Ліліпутії назвали зрадником, і мені довелося втікати до Блефуску, а вже звідти я теж мусив утекти.

— Що вам сподобалося в Ліліпутії? Які там закони? Що, на вашу думку, може бути корисним для європейця?

— Склалося таке враження, що я нікуди з Англії і не виїжджав. Там, у Ліліпутії, тільки люди мініатюрні, а пристрасті і звички ті ж самі, що й в Англії. Сваряться через дрібниці. У них, наприклад, тривають давні суперечки про те, з якого кінця розбивати яйце — з гострого чи тупого. А ще два страшенних лиха нависли над країною Ліліпутією. Близько сімдесяти місяців тому в імперії утворилося дві ворожнечі партії. Перша — прибічники високих підборів, друга — низьких. І ніхто не припинить суперечки і ворожнечу з цього приводу.

— Я давно не залишав острова, але не помилюсь, якщо скажу, що Англія дуже нагадує досліджену Ліліпутію у вирішенні надуманих проблем. Ви, шановний Гуллівере, маєте намір залишитися в мене? Я буду радий.

— З вашого дозволу, любий Робінзоне, я відпочину, наберуся сил, а потім вирушу далі. Може, на моєму шляху мандрівника зустрінуться ще якісь дивні країни.