Твір: Монолог Ребекки

Неможливо без жаху розповісти, що відчуваєш, коли сидиш біля вогню, який має забрати твоє життя. Ви запитаєте, як це можливо заживо кинути людину у вогонь? Просто треба знати закони середньовічної Англії. Згідно з цими нелюдськими законами, що тримаються на забобонах і неосвіченості людей, мене звинуватили у чаклунстві і присудили до спалення на вогнищі.

А ким насправді я була?

Я — Ребекка, донька Ісаака з Йорка, дівчина з народу. Я поважаю працю, працьовитих людей, зневажаю пихатих ледацюг. Я відверта, моя душа щедра і відкрита, я вмію віддано кохати. Моїм коханням, на жаль, без взаємності, став син Седрика — юний лицар Айвенго. Він представник відомого всім і шанованого роду. Хто я порівняно з ним — дочка єврея Ісаака з Йорка, і він — Айвенго — людина найблагороднішої крові? Звісно, розраховувати мені на взаємність було безглуздо. За традиціями того часу він не міг зі мною одружитися, навіть якби захотів, і я в найкращому разі могла бути тільки коханкою цієї знатної людини. А для мене це принизливо.

Проте моїй родині заздрили. Мій батько був діловою людиною, він успішно вів свої справи, був багатим, і феодали, що нас оточували, йому та, очевидно, й мені заздрили. По-перше, мені всі казали, що я справжня красуня, мене кохав храмовник. По-друге, я мала неабиякі здібності — вміла зцілювати людей. Мені неважко було згадати уроки Міріам, найкращої лікарки мого народу, коли Айвенго потребував допомоги. І хоча розраховувати на взаємність з боку Айвенго мені не доводилось, моя родина піклувалася про нього. Ми подарували йому першокласного коня і міцні, красиві лицарські обладунки. Всім відомо, що гарний панцир коштував три або чотири хутори з усіма працівниками та начинням.

Тепер ви розумієте, чому мене вважали чаклункою. Це була заздрість обмежених людей. Вони не могли зцілювати, як це робила я. Мабуть, мій хист був справжнім дивом, і це диво дарував мені Бог. Що ж до Айвенго, він виявився Лицарем з великої літери. Колись я врятувала йому життя, а тепер він на добро вирішив відповісти добром.

За законами часу мене міг врятувати від жахливої смерті на вогнищі лише лицар. Перед моєю стратою герольд оголосив: «Слухайте!.. Ось перед вами добрий лицар, сер Бріян де Буа-Гільбер, ладний вийти проти першого-ліпшого лицаря шляхетної крові, що схоче битися з ним як захисник єврейки Ребекки». Здавалося, моє життя йде до кінця — лицаря-захисника не було. І зненацька моє серце щось відчуло. З'явився, захекавшись, лицар, який сказав: «Я Вільфрід Айвенго». Його потенційний супротивник змінився на обличчі. Він неодноразово зазнавав поразки від Айвенго. Бріян намагався уникнути бою під приводом, що Айвенго слабий, кінь його ледве тримається і не в кращій формі. Айвенго сказав Бріяну: «Пригадай арену в Акрі, пригадай турнір в Ешбі, пригадай самохвальні свої слова в родервудських стінах і те, як ти заставив золотого свого ланцюга проти моєї реліквії, що ти битимешся з Вільфрідом Айвенго за втрачену свою честь. Присягаюся тією реліквією, я знеславлю тебе як боягуза, хрестоносця, по всіх європейських дворах...» Отже, Бріяну де Буа-Гільберу нічого не залишалося, як погодитися на бій.

Засурмили сурми, і лицарі помчали щосили. Як і припускати ті, що зібратися, виснажений кінь Айвенго впав, і, здавалося, доля славного лицаря вирішена. Єдине, що він встиг зробити перед падінням, ледве доторкнутися списом до БуаГільберового щита. І, на диво присутніх, від цього дотику супротивник хитнувся в сідлі і упав додолу — він помер від розриву серця, а вірніше — від страху. Справді, це суд Божий! Ось і судіть, чаклунка я чи ні. Якщо Божа кара — чаклунство, то нехай я буду чаклункою.

Відтепер смерть мені не загрожує. Я вільна.