Твір: Дві сторони лицарства

Які думки викликає в нас слово «лицар»? Ми починаємо думати про сміливу, енергійну, дійову і з усіх поглядів бездоганну людину. Ця людина самовіддана, благородна, вона чемна з дамами, для неї не існує компромісів— битиметься, захищаючи честь будь-якої людини, і не дозволить комусь глузувати з себе. При слові «лицар» у нашій пам'яті спливає постать Дон Кіхота, героя роману Сервантеса. Хіба не поетично звучать такі словосполучення, як «лицарський обладунок», «лицарський замок»?.. При слові «лицар» ми пригадуємо інші імена, наприклад, Бріяна де Буа-Гільбера, а також лицаря Позбавленого Спадщини... Це персонажі історичного роману Вальтера Скотта «Айвенго».

У романі йдеться про події XII століття, які відбуваються в Англії періоду завоювання її нормандцями. Король Річард, представник нормандської знаті, намагається примирити, злити в єдину націю завойовників-нормандців і скорених саксів. Саме в цей час влаштовується лицарський турнір. Описуючи його, автор звертає особливу увагу на двох ватажків — Бріяна де Буа-Гільбера і лицаря Позбавленого Спадщини. Зав'язалася жорстока битва між представниками обох загонів — битва не на життя, а на смерть. Билися списами, а, зламавши їх, продовжувати битися мечами, «...обмінювалися ударами так люто, немов від наслідків бою цілком залежала їхня честь та їхнє Життя». Та ватажки намагалися весь час зіткнутися один з одним, добре розуміючи, що, коли буде подоланий один із них, це вирішить перемогу. Здавалося б, як не захоплюватися мужністю цих двох людей, яку вони виявляли в такій жахливій тисняві, але свої лицарські вміння вони виявили, як пише В. Скотт, «запалені взаємною ворожнечею». Хрестоносець та лицар Позбавлений Спадщини зустрілись врешті віч-на-віч. Але як відбулася ця зустріч? З усією лютістю, що її могла виявити смертельна ворожнеча, сполучена з прагненням до слави. У нас, читачів, викликають негативне ставлення до цих лицарів слова, що характеризують їх, — «взаємна ворожнеча», «лютість», «прагнення до слави». Вони аж ніяк не в'яжуться зі словами «благородність», «шляхетність». У цьому бою загін лицаря Позбавленого Спадщини програв бій, та й самого ватажка врятував остережливий вигук глядачів: «Бережися, бережися, лицарю Позбавлений Спадщини!» Допомога прийшла звідти, звідки він не очікував, — від співучасника турніру, якого глядачі охрестили Чорний Ледар. Він встиг саме вчасно, і завдяки йому лицар Позбавлений Спадщини вийшов переможцем турніру.

Сам турнір викликає в нас неприємні почуття. Люди билися, використовуючи справжні бойові списи, мечі. Цікаво, що щити прикрашали девізи їхніх хазяїв. Девізи багато про що могли б розповісти про того чи іншого учасника турніру. Але яким би не був девіз, ми бачимо сумні наслідки цього турніру. Як описує автор, навколо лежали вбиті коні, поранені або покалічені люди, загиблі лицарі. Якби не своєчасна допомога Чорного Ледаря, невідомо, серед живих чи серед мертвих опинився б сам лицар Позбавлений Спадщини.

Виникає питання: в ім'я чого такі жертви? Загинули або були покалічені у розквіті сил чоловіки. У них були кохані, у когось залишилися сиротами діти. Передчасно загинувши, вони не здійснили багатьох добрих справ. Отже, у лицарстві є дві сторони — світла і темна. Лицарі — такі самі люди, як і ми, зі своїми вадами і гідністю, слабкістю і силою. Я вірю, що як би там не сталося, добро завжди переможе зло. І слово «лицар» уособлюватиме найкращі якості людини.