Т. Шевченко і П. Куліш

1843 року Шевченко поїхав на Україну, хоча незадовго до того писав своєму другові Кухаренкові: «А в Малоросію не поїду, цур їй, бо там, окрім плачу, нічого не почую», і що на Україні «чортма людей, німці прокляті, більш нічого». Але Батьківщина незримо притягувала серце поета, і він поїхав. І справді, плач і стогін стояв по всій Україні, але й там жили люди, які боролися за народ, будили йогс свідомість, протистояли національному «манкуртизму». Серед них був Пантелеймон Куліш, людина енциклопедичних знань і невичерпної енергії.

Син козака з містечка Вороніж, що на Чернігівщині, тоді вчителював у Києві та готувався до наукової кар'єри. Шевченко знав його як українського письменника і українознавця-енциклопедиста не з творів, а з чуток.

Пантелеймон Куліш назавжди запам'ятав першу зустріч із Шевченком і описав її в автобіографічному творі «Жизнь Куліша»:

«Ввіходить хтось до Куліша в полотняному пальті.. «Здорові були! А вгадайте хто?» — «Хто ж як не Шевченко!» (А ніколи не бачив його і намальованого). — «Він і є! Чи нема у вас чарки горілки?» та ін. Тут уже й пішло справжнє січове балакання, а далі й співи. Почали потім їздити навкруги Києва, рисувати, рибу за Дніпром ловити». Пізніше обидва письменники побували на місці спаленого у XVIII столітті запорізького монастиря. Ця подорож до «убогих руїн» лишила глибокий слід у душі Шевченка і вилилася в присвяченому Кулішеві «Ченці».

Постать Куліша захопила Шевченка. Це був новий тип справжнього україн- :ького патріота, який мріяв про розбудову української культури і пробудження національної свідомості. Куліш захоплювався козацькою добою та ідеалізував її, Шевченко шукав у ній джерел національно-визвольних ідей. Ці два генії України доповнювали один одного: Шевченко перевищував Куліша силою інтуїції, яскравістю фантазії; Куліш перевищував Шевченка аргументованістю думки, систематичною освітою і самовпевненістю. Куліш шанував поетичний дар Шевченка, а Шевченко визнавав освіченість і національні заслуги Куліша. Звичайно, самовпевнений і амбіційний Куліш намагався впливати на Шевченка, але поет завжди вмів визначити межу Кулішевого впливу.

Пізніше Куліш надіслав листа Шевченкові, в якому був докладний критичний аналіз «Кобзаря», поеми «Гайдамаки» і пропозиції щодо правок у текстах. Деякі з них були слушні, деякі — ні. Куліш зауважив, що Шевченко мало опрацьовує свої твори, що в них мало «майстерства», яке в поєднанні з таким талантом, як у Шевченка, могли б зробити більші чудеса, ніж створив Пушкін. Куліш як критик не захоплювався Шевченком беззастережно, та, разом із тим, давав високу оцінку його творчості: «Ваші твори належать не одному Вам і не одній Вашій добі, вони належать всій Україні і будуть промовляти за неї вічно».

Наступна зустріч Шевченка і Куліша відбулася на Різдво 1846 року. Приїхавші до Києва, Куліш був здивований атмосферою, що панувала там, захопленням молоді творами Шевченка, національною піднесеністю.

24 січня відбулося весілля Куліша з Олександрою Білозерською. Шевченко був старшим боярином, гості становили яскраву групу талановитих людей. Наречена, захопившись талантом Шевченка, готова була все своє придане (3000 карбованців) віддати на те, щоб Шевченко міг поїхати за кордон для подальшої мистецької науки.

Із часом шляхи Куліша і Шевченка розійшлися. 1860 року Шевченко надумав видати свого «Букваря», а Куліш, який створив новий правопис і вже кілька років усі українські книги друкував ним, відмовився видавати «Буквар» Шевченка <ярижкою». Та й Шевченко не хотів залишати рукопис у Куліша, боячись, що той почне переробляти книгу, над якою проведено багато безсонних ночей.

Востаннє Куліш був поряд із Шевченком, коли говорив промову біля труни поета: «Нема у нас нікого, достойного проректи рідне українське слово над домовиною Шевченка: уся сила і вся краса нашої мови тільки йому й відкрилася». Ця оцінка видатного мовознавця друга в молодості і суперника в зрілі роки дорогого коштувала. Куліш визнав геніальність Шевченка і поставив його на перше місце серед усіх митців.