Скромність - найкраща прикраса? (Твір-роздум)

«Скромність — найкраща прикраса», — часто повторює моя мама. «Скромність прикрашає людину тоді, коли більше ніщо її не прикрашає», — жартує моя однокласниця Карина, дуже самовпевнена та невихована дівчинка. Коли я вперше почула, від неї цей жарт, я аж здивувалася: а може, вона має рацію? А раптом скромність — вже в минулому і зараз є вадою, а не чеснотою. Може, настав час самовпевнених і нахабних людей і це єдиний спосіб прокласти шлях до успіху?

Мені здається, що в цьому випадку, як і в усіх інших, зрештою, істина десь посередині. Нещодавно до нашої школи приїхав керівник районної театральної студії для дітей. Усі, хто бажав взяти участь у роботі студії, зібралися в актовому залі після уроків. Роман Васильович — так звали нашого гостя — сказав, що проводиться відбір для участі у новій виставі. «Хто що вміє робити?» — спитав він. Усі замислилися й замовкли. «Ну, я трошки вмію декламувати вірші, трошки танцюю, але не можу похвалитися особливим талантом у цьому...» — міркувала собі я. Мабуть, щось схоже було на думці й в інших моїх товаришів.

Тим часом Карина вискочила наперед. «Я вмію танцювати, співати, читати вірші і маю талант актриси!» — впевнено сказала вона. Інші ж мовчали. «Ну, добре, — сказав Роман Васильович, — давайте краще від слів перейдемо до справи.»

Керівник театральної студії — сам він близько двадцяти років грає в різних виставах — запропонував нам прості вправи. Усі ми стали в коло, він був посередині. «Уявіть собі, що вам холодно!» — і ми мали показувати жестами та рухами, що дуже змерзли. «А тепер уявіть, що ви отримали неймовірний подарунок!» — з посмішкою командував Роман Васильович, а кожен із нас «реагував» на задану ситуацію так, як реагував би в житті. Сказати по правді, ми були в захваті від вправ. Нам так подобалося уявляти різні ситуації, копіювати птахів, жести та ходу людей («Уявіть, що ви селянин, що вперше приїхав до великого міста!»), емоції, ситуації, що всі й забули, що це насправді відбір: ми з радістю виконували всі завдання, ніхто й не думав про конкуренцію, всі були просто щасливі.

Ці прості вправи на акторську майстерність змусили мене замислитися, бо я багато спостерігала за собою та іншими. Найгірше, якщо чесно, виходило у тих моїх товаришів, хто постійно намагався «бути красивим»: якщо радіти «красиво» ще виходило, то красиво мерзнути чи красиво загубитися в місті було вже складно. Деякі з нас так боялися виглядати смішними, що — от парадокс! — виглядали дуже і дуже смішно: така манірність і нещирість була в жестах та міміці. «Найкрасивішою» намагалась бути Карина: вона ставала попереду всіх, затуляючи інших, надто голосно розмовляла, одне слово, намагалася привертати до себе увагу...

Тільки наприкінці, коли останнє завдання було виконано, Роман Васильович нагадав нам, що це був відбір до студії. І ви знаєте — його пройшла найтихіша дівчинка нашого класу! Я ще під час вправ помітила дивну зміну в ній: вона так щиро «мерзла», копіювала ходу, «раділа подарунку» — ніби насправді. Я й не думала, що в неї такий талант. Отже, Ксеня вийшла переможницею. «Справжній актор — це той, хто грає не самого себе в різних ролях, а самі різні ролі!» — сказав Роман Васильович, і всі ми зрозуміли його натяк. Карина навіть почервоніла.

Найкраща прикраса — природність. Такого висновку я дійшла з цієї історії. Проживати різні ситуації, а не себе самого, не намагатися бути ефектним, а бути просто собою — от запорука справжньої краси. Мама мала рацію щодо скромності — вона не тільки прикрашає, а й буває гідно нагороджена. Я теж не потрапила до вистави, але я рада Ксениній перемозі. Її природність, яку вона так само виявила під час подальших репетицій, допомогла їй стати однією з найкращих акторок цього колективу. Наступного тижня ми йдемо на її дебют. Карина, що, здасться, усвідомила свої помилки, йде разом зі мною.