«Скнара і філософ, істота підла і висока» (за повістю Оноре де Бальзака «Гобсек»)

Повість Оноре де Бальзака «Гобсек» (1850) — один із перших творів письменника, що склали згодом грандіозний цикл «Людська комедія», який називають енциклопедією життя Франції першої половини XIX ст. У центрі повісті — образ лихваря Гобсека, що відрізняється від інших образів скнар у світовій літературі. Мандрівний образ скнари переходить з епохи в епоху, з однієї країни в іншу. Це Шейлок у Шекспіра, скнара у Мольєра, скупий лицар у Пушкіна та інші. Оноре де Бальзак змальовує свого лихваря людиною неоднозначною, в якій співіснують діаметрально протилежні душевні якості.

Минуле Гобсека осяяне романтичним ореолом загадковості. Колись ще десятирічним хлопчиком мати віддала його юнгою на корабель, що відпливав до голландських володінь Ост-Індії. Там він поневірявся двадцять років. Намагаючись розбагатіти, зв'язався з корсарами, шукав скарби диких племен поблизу Буенос- Айреса. Де тільки він не побував, однак не дуже полюбляв про це говорити. Життя його було сповнене жорстоких випробувань, під впливом яких сформувалися його філософські погляди на життя. Він був певен, що «переконання і мораль — пусті слова». Непохитне тільки одне-єдине почуття, яким наділила нас природа: «інстинкт самозбереження», або «особистий інтерес». «З усіх земних благ є тільки одне, досить надійне, щоб людина прагнула його. Це... золото, — вважає Гобсек. — У золоті втілено всі людські сили».

Гобсек був людиною багатою, проте жив дуже скромно, не бажаючи, аби хоч хтось дізнався про його справжні статки. Навіть ставши одним із найбагатших людей Парижа, він не поміняв свій похмурий будинок на графський особняк, а лише наймав його кімнати, щоб жити на самоті.

Життя лихваря здавалося настільки впорядкованим, що нагадувало якийсь заздалегідь заведений механізм. Воно минало безшумно, немов «сипався цівкою пісок у старовинному пісочному годиннику». У Гобсека, здавалося, й емоцій не було. Та одного разу лихвар відкрив своєму сусідові Дервілю, що розважається, спостерігаючи за людськими трагедіями своїх боржників, що в його голові містяться ті ваги, на яких виважуються спадки та інтереси всього Парижа. «Ну то як вам здається тепер, чи не ховається жагуча насолода за цією холодною, застиглою маскою, яка так часто дивувала вас своєю незворушністю?» — запитав він Дервіля, повернувшись до нього «блідим своїм обличчям, ніби вилитим із срібла».

Зробивши накопичення багатства сенсом свого життя, Гобсек був невблаганним до своїх клієнтів. Даючи позику адвокату Дервілю, який часто консультував лихваря, він і тому не хоче поступитися і дає, як і всім, позику під п'ятнадцять відсотків, вважаючи, що найгіршим для людини є обов'язок вдячності. Проте жага збагачення не позначилась на його репутації чесної людини. Саме його обрав довіреною особою граф де Ресто, перевівши свою нерухомість на ім'я Гобсека з правом повернення своєму старшому синові.

Ділова ініціатива та здібності Гобсека виявляються і в тому, як він розпоряджається нерухомістю графа: здаючи в найми особняк, влітку жив у маєтку і будував ферми, лагодив млини, шляхи, насаджував дерева.

З роками Гобсек слабшав, але не слабшала його жадібність. Він «приймав усе, починаючи від кошика з рибою, піднесеною якимось бідняком, і закінчуючи пакунком свічок — дарунком людей скупуватих, брав столове срібло від багатих людей і золоті табакерки від спекулянтів». Відвідавши помираючого Гобсека, Дервіль був шокований: кімнати були завалені їстівними припасами, що гнили, у помешканні стояв страшний сморід. Дервілю, з яким його зв'язувати багаторічні стосунки, Гобсек залишає купи зіпсованих харчів, його дружині — сервіз роботи видатного майстра. Все ж своє величезне багатство лихвар передав у спадок онуці сестри, паризькій куртизанці на прізвисько Вогник, якої він жодного разу в житті не бачив.

Отакий він, Гобсек — «скнара і філософ, істота підла і висока».