Світлі сльози осені (твір-опис)

Осінь приходить набагато раніше, ніж здається. Ще коли листя зелене, вдень справжнісінька спека, вже тоді у повітрі відчувається подих осені. Коли ж з'являються перші жовтаві листочки і вночі дмухає холодний вітер — тоді вже осінь зовсім близько.

Цього року осінь тепла і м'яка. Ще далеко ті дні, коли небо стане сірим та важким, немов мокрий асфальт, коли під ногами захлюпає, а навколо стане холодно та неприємно. Поки що можна блукати осінніми парками та милуватися тими неймовірними фарбами, що ними осінь помалювала дерева. Можна вдихати ранкове осіннє повітря й відчувати, як якийсь дух осені оселяється всередині тебе. Осінь — це завжди сум, але завжди спокій і натхнення, якась стриманість, світла печаль за літом...

Сьогодні парк був особливо тихий. Навіть не хотілося говорити, щоб не порушувати тишу. Тому ми гуляли з однокласниками абсолютно мовчки. Це навіть було незвично для нас — ми завжди такі бешкетники, полюбляємо верещати і сміятися, а тут осінній сум, тиша, шарудіння листя під ногами, мабуть, захопило всіх нас, оселило осінь і тишу в наших душах.

Небо було синє і світле, проте вже не таке тепле та приязне, яким буває влітку. Осінь розсипала свою позолоту навколо, не шкодуючи фарб. Вітру не було, звуків майже не було, не було навіть якогось особливого настрою, який можна було б описати. Суцільна внутрішня тиша, ніби світ навколо тебе зсередини обіслали золотавою ватою так щільно, що навіть власних думок не чути.

Аж ось раптом анізвідки впала перша крапля, потім друга, третя... Почався дощ. Серед світлого неба, сонячного дня — сліпий осінній дощ. Так дивно і водночас жалісно падали краплі. Так, ніби прощально світило сонечко. Парк одразу по вінця сповнився запахом осені. І всі ми по вінця сповнилися цим запахом. Ніхто не поворухнувся, не побіг ховатися від дощу, не застрибав під потоками води — а влітку ми обов'язково почали б бігати і горлати. Ставши під великим деревом, ми мовчки і замріяно дивилися на сльози осені. Світлі і мудрі сльози золотої осені.

Дощ швидко скінчився, як це буває з усіма сліпими дощами. Листя зашелестіло від вітерцю, різнокольорове листя заграю новими фарбами — промінчики у краплях, здавалося, гралися між собою у схованки. Осінній парк здавався величним, живим...—

Осінь обійняла осінній парк і заплакала в нього на плечі сонячними сльозами... — напівпошепки сказала Марійка, найспокійніша та найзамріяніша дівчинка нашого класу. Усі ми дуже добре відчули її слова.

За півгодини ми так само мовчки рушили додому, і серця наші були сповнені світлих сліз мудрої і спокійної осені.