Сам на сам з льодяною пустелею (за оповіданням Дж. Лондона «Жага до життя»)

Недарма кажуть, що справжніх друзів пізнаєш лиш у справжніх випробуваннях. Та, судячи з оповідання Джека Лондона «Жага до життя», випробувати дружбу на міцність собі дорожче. Але знову торжествує жорстока вища справедливість. Людина, що кинула товариша помирати, гине замість нього. Тоді як разом, допомагаючи одне одному, вони напевно дійшли б до схованки біля ріки Діз.

Вочевидь, в історії людства достатньо героїв, що залишились безіменними для нащадків. І напевно їх має бути набагато більше, ніж героїв пойменованих. Бо людей, чиї імена ми пам'ятаємо, досить невелика кількість порівняно з цілим людством. Тому, на мою думку, Джек Лондон і не дав імені герою свого оповідання. На його місці міг би опинитись кожен. Інша річ, чи кожен зміг би подолати страшний шлях через Аляску. Вижити і не збожеволіти, залишитись людиною.

Проте багато людей потрапило в історію завдяки якомусь ганебному вчинку. І, можливо, саме тому Білл. що залишив друга помирати серед безлюдної пустелі, має ім'я. Хоча його все одно ніхто не запам'ятає. Скільки їх, тих Біллів, розкидано по світу! Насправді цей нещасний Білл майже такий безіменний, як і його товариш. Ми можемо тільки здогадуватися, які пригоди випали на його долю після того, як він лишився сам-один. Але смерть його була ганебною — від вовчих зубів, над купкою золота. Золото виявилося для нього дорожчим за життя друга і за власне життя.

Смерть — це спокій навіки. Чому ж так не хочеться вмирати? Так, чи приблизно так, думав герой оповідання, ловлячи карасів у калюжах. І йшов далі. Коли вже не було сил іти, він повз. Навіщо, коли життя — це вічне страждання? Ми не знаємо, що буде після смерті. Але щось нам підказує, що життя дається людині не просто так. А тому треба жити, поки є сили. Навіть якщо заради цього треба відмовитись від якоїсь дорогої речі. І людина поволі розлучається зі своїм запасом золота. Спочатку вона приховує його з умислом, з надією коли-небудь за ним повернутися. Далі вона вже просто висипає його на землю. Нею керує простий і мудрий закон життя: зберігай лише те, що тобі вкрай необхідне, щоб вижити.

Своєю самотністю герой оповідання Джека Лондона нагадує мені Робінзона Крузо, хоча в їхніх характерах і умовах існування є розбіжності. Декілька тижнів виживання в тундрі можна прирівняти до двадцяти восьми років життя на тропічному острові. Робінзон жив у набагато м'якшому кліматі. В нього були всі умови для успішного існування — інструменти, їжа, порох.

У людини з оповідання Джека Лондона не було нічого — окрім жаги до життя.