Романтика світу Жуля Верна

Судячи з біографії, Жуль Верн був цікавий дядечко. Жага пригод, любов до наукових відкриттів та пристрасть до мандрування зробили його батьком сучасної фантастики. Йому належать декілька цікавих наукових пророцтв. Серед них політ на Місяць, електричний стілець та підводний човен, здатний довго знаходитись під водою. Жуль Верн об'їхав майже всю північну півкулю. Та він жодного разу не був у південній, хоча й детально описував її у своїх романах.

Багато фільмів завдячує своїм сюжетом його творам. Серед них — старий радянський фільм «П'ятнадцятирічний капітан». Саме після нього мені захотілося прочитати цю дивовижну книгу. Чому дивовижну? Взагалі, в романах Жуля Верна на кожному кроці трапляються речі, які не назвеш відверто фантастичними. Назвати їх вірогідними теж рука не підніметься. Але книга якось зачіпає за живе. Я не знаю, чи так само вона зачіпатиме мене, коли я виросту. Але завдяки їй мені хочеться жити в широкому світі, де добро залишається чистим і непереможним, а зло гине. Романтика подорожей сповнює серце тугою за далекими краями. І їх, на жаль, ніколи не побачиш, бо вони існують лише на сторінках книги.

Сам головний герой — Дік Сенд — мені й подобається, і водночас не подобається. Він занадто захоплений, палкий, довірливий. Це часто заважає йому тверезо обмізкувати ситуацію і призводить до помилок. І гірко бачити, як цими його якостями користуються негідники. Як Негоро підкладає під компас залізний брусок, а Гарріс заводить у глибину ворожого континенту. Але, з іншого боку, Дік дуже самовідданий навіть тоді, коли не знає, на яку небезпеку він іде. Чи може людина бути такою в п'ятнадцять років? Можливо, такий Дік один на тисячу звичайних людей... Коли на твої плечі лягає така величезна, відповідальність, спробуй залишитись собою, не дати волі слабкості. І в цьому я трохи заздрю Діку, цій його душевній силі.

Цікавою є постать Геркулеса. Це ім'я говорить само за себе. Але негр успадкував не тільки величезну силу давньогрецького героя, а й його прагнення до добра, безпосередність і щирість.

У цілому роман розпадається на чорне та біле. Якщо Негоро належить до табору «поганих», то гарні риси йому не світять, і навпаки, якщо ти в таборі «гарних», будь ласкавий, не гріши. Можеш бути наївним, як місіс Велдон, чи дивакуватим, як кузен Бенедикт. Але якщо твоє серце темне й дволике, тебе рано чи пізно викинуть за борт цієї книги. Справедливість має відновитися, інакше в таких історіях не буває. Шкода тільки, що стара Нан і Дінго заплатять за неї життям, а Том, Бат, Актеон та Остін — свободою.

Такі книги потрібні, дуже потрібні нам саме в дитинстві. Бо скоро буденність почне щедро мазати наше життя своєю сірою фарбою. І так хочеться сховати від неї у серці яскравий сонячний шматочок.