Роль прислів'їв і приказок у романі Сервантеса «Дон Кіхот»

Мова героїв роману Сервантеса — це жива народна мова, насичена прислів'ями і приказками. Герої виросли в селі, на землі, поряд із простими людьми, які звикли говорити, що думають. Вони вміють сказати влучне слівце, яке точно характеризує ситуацію чи особу.

Вирішивши стати лицарем, Дон Кіхот шукав нагоди, щоб заступитися за нещасного. Якось він побачив, як чоловік лупцює прив'язаного до дерева хлопця. Виявилося, що молодий пастух не встеріг стадо, а хазяїн вирішив провчити його батогом. Дон Кіхот наказав відпустити нещасного і заплатити йому гроші. Переляканий хазяїн погодився, а хлопець заявив, що його хазяїн бреше, бо він не лицар, а багатий селянин Хуан лантух. Дон Кіхот відповів: «І лантухи можуть бути лицарями: не родом чолов'яга славен, а робом».

Коли в черговій пригоді Дон Кіхоту вибили зуби, ідальго із сумом сказав: «Рот без зубів, то все одно, що млин без жорен».

Якось дорогою Дон Кіхот сказав Санчо Пансі: «Думається мені, Санчо, що всяка промовка правду каже, бо всяка приказка і поговірка береться з самого досвіду, що є, як відомо, батько всім наукам. Недарма ж люди і таку проложили: "Одні двері хряп, а другі рип"». І справді, не встигла одна їхня пригода закінчитися, як на них одразу ж чекала інша, не менш драматична. Дон Кіхот звільнив злочинців, скутих кайданами, а вони його побили. Ідальго журився, що люди, яким він стільки добра зробив, такого йому лиха наробили, і з сумом зауважив: «Не чекай дяки од репаного мужряки».

Не подякував ідальго і той битий хазяїном хлопчик Андрес. Зустрівши Дон Кіхота, він попросив ніколи більше не рятувати його, бо тоді ідальго «поліз, куди його не просили», «накрив хазяїна мокрим рядном, наговорив сім міхів горіхів», от хазяїн за те ледь шкуру з хлопця не спустив.

Практично всі герої твору вживають приказки і прислів'я, а найбільше і найчастіше — Санчо Панса. Він упевнений, що «мандрованого лицаря сьогодні лупцюють, а завтра коронують», секрети Санчо тримає так, що «Нікому тих таємнощів до кінця вашого віку не одкрию і дай Боже, щоб завтра міг уже все роздзвонити», у лицарство він не пнеться, та при всякій нагоді «вам чи змелеться, а мені то вже притьмом скрутиться». Лихо так часто супроводжує Санчо і Дон Кіхота, що вони «не розберуть, котра нога ліва, а котра права», для них «голод не свій брат», тож треба завжди швидше втікати з місця пригоди, бо «мертвому гріб, а живому хліб». Санча частенько жалкує, що повірив Дон Кіхоту. Він сподівався на зиск, але «напала жадоба — пропала худоба».

Іноді Сервантес вкладає в уста свого не дуже розумного героя мудрі слова: «Одступитися, пане, се ще не значить утекти. Необачно й небезпеку виглядати, коли вона всі сподіванки перевищує. Мудрий чоловік береже себе нині для завтрашнього дня і ніколи не ставить на карту всього, що має».

Помандрувавши дорогами Іспанії, Санча Панса доходить висновку, що всі балачки про лицарство, то «брехня й бридня, кози в золоті, на вербі груші».