Роль І. Карпенка-Карого у становленні українського театру

У другій половині XIX століття повітове містечко Єлисаветград стало одним із центрів розвитку культури в Україні. Тут ставилися театральні вистави, сюди приїздили видатні культурні діячі.

Іван Карпович Тобілевич (Іван Карпенко-Карий) переїхав у Єлисаветград 1865 року. Спочатку він обійняв посаду столоначальника повітового поліцейського управління, потім — секретаря міської поліції. Сімнадцять років Тобілевич був на державній службі, але канцелярська робота не вбила його живої душі, не зробила з нього бездушного царського чиновника. Служба давала лише засоби для існування. Найважливішим у житті Тобілевича була літературна і театральна діяльність. Він був головним учасником і керівником багатьох аматорських вистав, улюбленцем публіки. Але його любили й поважали не лише за безсумнівний акторський талант, а й за те, що він, використовуючи своє службове становище, намагався допомагати і простим людям, і політичним діячам, яких переслідував царський уряд. Це призвело до того, що Тобілевича було оголошено неблагонадійною людиною. Його звільнили із служби, взяли під нагляд поліції і заборонили жити в Україні та у великих містах Росії. Довелося Карпенку-Карому як політичному засланцеві переїхати «до містечка Новочеркаськ, де він працював у кузні ковалем, займатися оправою книжок.

Три роки, проведені Карпенком-Карим у Новочеркаську, не минули марно. Тут він написав п'єси «Безталанна», «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Мартин Боруля», які, поряд із написаними ще в Єлисаветграді, засвідчили появу нового талановитого драматурга.

У своїх п'єсах Карпенко-Карий відійшов від шаблонних тем кохання, співів, танців, які були характерними для більшості українських театральних вистав. Карпенко-Карий завжди був тісно пов'язаний із реальною дійсністю, умів помічати в ній нове й типове. В основі його п'єс стоїть соціальний конфлікт, а етнографія, фольклористика, романтика відходять на другий план. Вся увага письменника спрямована на розкриття складних психологічних драм, на заглиблення в душу народу, на зображення трагедії простих чесних людей у задушливій атмосфері експлуататорського суспільства.

Особливе місце у творчості Карпенка-Карого посідають соціально-побутові комедії, у яких драматург висміяв нестримну жадобу «нових господарів села» де наживи. У комедії «Розумний і дурень» головний герой Михайло Окунь задля збільшення свого багатства не гребує ніякими засобами. Якщо йдеться про наживу, то почуття честі, совісті, любові й поваги до близьких людей для нього пере

стають існувати. Він здатен відправити старого батька в острог, щоб не платити 250 карбованців штрафу.

Герасим Калитка, герой комедії «Сто тисяч», заради наживи здатен піти на кримінальний злочин, а Терентій Пузир, герой п'єси «Хазяїн», «ішов за баришами наосліп, штурмом кришив направо і наліво, плював на все і знать не хотів людського поговору...»

Карпенко-Карий залишив по собі порівняно невелику спадщину — вісімнадцять п'єс. Деякі з них не витримали випробування часом. Але загалом творчість драматурга мала величезне значення для розвитку української літератури й театрального мистецтва. Іван Франко так писав про Карпенка-Карого: «Чим він був для України, для розвою її громадського та духовного життя — се відчуває кожний, хто чи то бачив на сцені, чи хоча б лише читав його твори; се зрозуміє кожний, хто знає, що він був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література...»