Робін Гуд очима єпископа (монолог герфордсьного єпископа) (за баладою «Робін Гуд і герфордсьний єпископ»)

Мене, єпископа герфордського, важко чимось здивувати. У мене ж є влада, гроші, я ні в чому не маю потреби. Мене оточують слуги, які готові виконувати будь-які мої накази. Мене поважає сам король. І все ж таки є і в мене маленька слабкість — це ліс у Барнеській долині. Я люблю цей ліс за його нескінченну зелень, невгамовні співи птахів, цілюще повітря, насичене ароматами різних дерев і трав. Ліс цей дав притулок багатьом тваринам. У ньому мешкають мої улюблені королівські олені. Мені подобається бувати в цьому лісі. Ось і того разу мені довелося проїжджати лісом «із пишним почтом своїм». Ми не квапилися, я, як завжди, милувався навколишньою красою. На серці було легко і затишно. Та раптом я побачив вогнище, а біля нього у вівчарськім убранні людей. Але найстрашніше було те, що ці люди вбили королівського оленя. Я наказав своїм підлеглим зупинитися і попрямував до зухвалих неслухів зі словами: «Гей, що тут у вас? А хто ж це, хто це посмів королівського звіра шляхетного вбить, коли тут так мало їдців?» Мене ще вразило нахабство неслухів. Один із них (я тоді ще не знав його ім'я) нагло відповів мені: «А ми вівчарі, і сир нам овечий набрид, — шляхетний олень, королівський звір, сьогодні в нас на обід».

Звісно, я не міг залишити без наслідків таку зухвалість. Я наказав незнайомцям одразу ж збиратися в путь, на королівський суд. Але у відповідь мій співрозмовник попросив про милосердя, при цьому особливого жаху я не побачив у його очах. Я зрозумів, що він продовжує з мене знущатися, проте стримав себе, свій гнів і якомога спокійніше повторив свій наказ збиратися на королівський суд. Після моїх наполегливих слів співрозмовник не таївся. Це виявився сам Робін Гуд, як на мене — розбійник, проте народ вважає його героєм. І коли на поклик його мисливського рогу з'явилися сімдесят молодців, я зрозумів, що ситуація змінилася не на мою користь. Молодці беззаперечно підкорялися Робіну Гуду. Вони впали перед ним на коліна, і один із них, довгов'язий Крихітка Джон, обізвався: «Що сталося, сер?» На це Робін Гуд зухвало відповів, що ось стоїть перед ним герфордський єпископ, який не має милосердя. Робін Гуд дав наказ Крихітці Джону вбити мене. Я розумів, що Робіну Гуду нема за що мене любити, в народі мене вважали злою людиною, хоча сам себе я вважав зовсім не злим, а справедливим.

І тут вже мені випала нагода дізнатися, наскільки сам Робін Гуд милосердий. Не на жарт злякався я за своє життя, тепер я благав Робін Гуда про милосердя. Проте Робін Гуд немовби повторив мої слова, тільки не про королівський суд, а про його власний правий суд. Скажу відверто, цей суд мене здивував. Робін Гуд, взявши мене за руку, повів у Барнеську долину, примусив вночі обідати з ним і його людьми, та ще й пиво і вино з ними пити. Мені нічого не залишалося, як підкоритися. Мою єпископську мантію Крихітка Джон розклав на зеленій траві. При цьому з мого гаманця він відрахував триста фунтів. Крихітка Джон жадібно дивився на золото, журився, що єпископ не любить Джона, інакше його радість була б повною. А потім мені довелося на втіху Робіну Гуду та його людям танцювати.

Ви здогадуєтесь, що і це я робив не за власним бажанням. Проте на мене чекала, як я тепер це зрозумів, найжаданіша у світі винагорода — я вийшов з лісу живий.

Ось я й думаю: я до Робіна Гуда не виявив би милосердя. Якщо все склалося б так, як того хотів я, неодмінно доставив би його на королівський суд, і невідомо, яка б жахлива кара чекала на Робіна Гуда. Суд Робіна Гуда здався мені потішним. Для мене, певна річ, було приниженням танцювати для розбійників, але ж вони мене відпустили.

Після того став я замислюватися: а може, мають рацію ті люди, які кажуть, що я злий. Подумки я часто веду діалог з Робіном Гудом, намагаючись зрозуміти, чому люди ворогують між собою, і що найстрашніше, свідком цієї ворожнечі став улюблений мій зелений ліс в Барнеській долині.