Рельєф високої душі: Коцюбинський і Ван Гог

Я читаю «Intermezzo» Михайла Коцюбинського та гадаю: чи був цей визначний письменник знайомий із картинами великого та напівбожевільного Ван Гога. Бо це «Intermezzo» своєю прекрасною та трохи моторошною атмосферою таке близьке до імпресіоністичного світу нідерландського художника...

Найголовніше, що їх споріднює, — це той стан граничного психічного напруження, в якому існують обидва митці. Це напруження й надає чарівної мінливості-мерехтливості тексту та, відповідно, полотнам. Важливо те, що і Коцюбинського й Ван Гога надихало на творчість майже одне й те саме. Вони обидва співчували народному лихові (згадаймо лиш «їдців картоплі»). Ван Гог теж жив у досить неспокійну епоху в ту епоху, коли повільно наростала світова криза. Ця криза свого часу вибухнула двома Світовими війнами... У «Intermezzo» Коцюбинського також живе це напружене передчуття, страх, але разом із тим — бажання боротися й допомогти народові.

Новела написана по гарячих слідах невдалої російської революції 1905 — 1907 років. Герой, вочевидь, дуже близько до серця, до душі приймав її засади. Та й взагалі він до хворобливості вразлива людина (ось ланцюжок змісту: вразливий — враження — імпресія!). Ці люди — митці, їхнє покликання в тому, щоб вести за собою народи, вести людські серця до перемоги над заздрощами, жадібністю, гнівом, до перемоги краси.

Але така людина, хоч сильна духом, може легко зламатися психічно. Щось кришиться і в нашому героєві — ми бачимо душу нажахану, переслідувану примарами, охоплену невимовним жахом. Та чи зламалася ця душа насправді?

Потяг здається героєві залізною рукою міста, яка душить у людині все живе, це уособлення насилля над людською природою. І не віриться, що ця рука відпустить його. Разом із цією «дійовою особою» (як зазначено на початку твору) за людиною тягнуться всі її жахливі спогади останніх часів, усі її страхи. Але ж ні — ось вона звільняється від залізних пазурів, сходить на станцію. Це хороший знак, можливо, герой звільниться від своїх страждань, переможе їх...

Та ось наступний момент, що лякає героя. У білому будинку — десять чорних кімнат. У Ван Гога, здається, немає такої ночі, такого страху темряви, хоча його ніч фантастична й жива. Аж ось і відмінність: герой Коцюбинського саме чекає на появу привидів — страчених людей, «сухих препаратів». І звуки, що начебто лунають у будинку, — потойбічні, мертвотні. Людина на межі нервового зриву.

Але нарешті настає ранок з його яскравими кольорами. Від учорашнього жаху не залишилось нічого, крім страху зустріти людину. І тут ми знову зустрічаємось із голландським художником: усе, що бачить митець, просякнуте життям. На полотно лягають виразні, сміливі окремі мазки, вони утворюють фантастичні захоплюючі образи, що ніби міняться, перетікають один в один...

«Це імпресіонізм», — одразу скажемо ми, як тільки вчитаємося в перші абзаци цих описів. Удруге за життя (після віршів Маяковського) я зіткнулася з такими нестандартно підібраними художніми засобами, які водночас дуже правильно й чітко відбивають настрій автора чи героя. До речі, увесь час хочеться назвати його ліричним героєм — новела якось дуже нагадує поезію в прозі.

Ці суцільні метафори, за законами течії, мусять віддзеркалити враження героя від раптової зміни оточення, його психічний стан, почуття. Але разом із тим герой свідомо чи несвідомо чіпляється спогадами за минуле. Ось, наприклад, такі позитивні та живі зелені «ниви у червні» ототожнюються із «залізною рукою міста» — вони також абсолютно байдужі до людини. Ось «село... ледве помітне. Його обійняли й здушили зелені руки, що простяглися по самі хати... Що значать для тої сили оті хатки? Нічого». Простір поглинає людину з усіма її радощами й стражданнями, розчавлює її та всі її надбання.

Дивним чином лікує душу героя ця, здавалося б, байдужа природа, яку насправді опанували працелюбні людські руки. Можливо, ліричний герой і безлюдний навколишній світ досягли якоїсь гармонії, взаєморозуміння? Можливо, людина, як билинний богатир, набралася нової сили від цілющої землі? Недарма ж герой творить на чорній паруючій ріллі своєрідну молитву в подяку...

І ось картини Ван Гога, який у минулому, до речі, був священиком. Підносяться у височінь та ніби розмовляють з небом кипариси. Кружляють у цій височині невідомі світила, створені замість сонця й зірок. Ніби жовте море, хлюпочуть лани. Щоправда, ніде немає трьох білих вівчарок... Але ось одна маленька правда: художник-місіонер, зворушений крайньою бідністю шахтарських родин, жив їхнім життям та ділив з ними своє слово.

То що ж сталося з цією людиною, яку «залізна рука міста» закинула в таке Intermezzo, а потім висмикнула назад? Як герой давньоруських легенд, ця людина припала до джерела найкращої енергії — сили рідної землі, сили рідного народу.

І ось одна маленька правда: художник-місіонер, зворушений крайньою бідністю шахтарських родин, жив їхнім життям та ділив з ними своє Слово. Чи не про те саме пише Коцюбинський: його герой, розмовляючи з селянином у полі, вбирає в себе страждання народу, остаточно відновлює в собі сили до боротьби за щастя цього народу, за створення нового сонця.