Психологічний живопис Михайла Коцюбинського

Вони «засідають у душу і немов магічною лампою висвітлюють усе окруження», — так писав про молодих українських письменників-модерністів Іван Франко. А про Михайла Коцюбинського можна сказати його ж власними словами: цей художник слова «має трохи інші очі, ніж другі люди, і носить в душі сонце, яким обертає дрібні дощові краплі в веселку, витягає з чорної землі на світ божий квіти і перетворює в золото чорні закутки мороку».

Усі знають, що людина має п'ять чуттів та, якщо пощастить, художній смак. Художній смак, я кажу, бо до кожного з цих чуттів можна дібрати окреме відповідне мистецтво — кулінарію, живопис, музику, парфумерію. Але разом із цим ми добре знаємо, що є такі суміжні види мистецтва, які мають у собі поживу одразу для декількох органів чуття. Найдавніше з таких мистецтв — це, звичайно, театр. Можна сказати, що це взагалі найперше мистецтво, яке прийшло до нас ще з часів первісних. Театр ще в Давній Греції пішов від народних ігрищ та обрядових дійств. А згадаймо наші українські ігрові обряди — весільні, календарні! «Лісова пісня» Лесі Українки в мене насамперед асоціюється з народною обрядовістю: Лукаш грає на сопілці та закликає весну — Мавку...

Але справжній батько таких суміжних, або синтетичних мистецтв — це століття двадцяте. У 1895 році з першою кінокамерою кидаються напереріз потягові брати Люм'єр. У наступному столітті виникає телебачення. Дуже мене свого часу вразила живописна музика (чи то музикальний живопис) литовського художника Чюрльоніса. І зараз популярні такі види мистецької діяльності, як світложивопис, світломузика.

Синтетичне проникає і в українську літературу. Експериментуватиме зі словом і музикою, створить свої «Сонячні кларнети» Павло Тичина. А ще раніше Михайло Коцюбинський стане на стежки психологічного імпресіонізму.

Злам двох століть радикальним чином відбивається у творчому житті Коцюбинського. Ні, письменник загалом не відкидає традиції українського красного письменства і не кидається з головою в нове європейське мистецтво. Але якось змінюється його творчий світогляд у бік розширення тем та можливостей зображення. Для Коцюбинського-імпресіоніста дуже важливі різні чуття, можливість сприйняти намальовані словом образи зором, слухом та на дотик.

Письменник ніколи не дає повної картини, завжди більше натякає, ніж розповідає. Імпресіоністичні полотна чи то затягнуті маревом і дозволяють глядачеві самому здогадуватися, домислити подробиці, чи, як у Дега, окреслені багатьма точними й дрібними мазками.

З першого рядка новели «Іntermezzo», а власне, з присвяти, ми налаштовуємося на щось незвичайне: що то за Кононівські поля? Наступна дивина не змушує на себе чекати. Ми бачимо слова «дійові особи» і, звичайно, думаємо, що перед нами п'єса. Але після переліку цих дуже дивних «дійових осіб» проза йде суцільною стіною. Власне, після прочитання новели я подумала, що в переліку мусить бути значно більше пунктів. Але, коли знов зазирнула на початок твору, зрозуміла, що крім тих, кого назвав Коцюбинський, у списку не має бути нікого. Головне - в списку не має бути людей.

«Intermezzo» справді розгортається як драматичний етюд. Тільки його дія відбувається виключно у внутрішньому світі героя, при цьому сам він, як людина, залишається ніби спостерігачем, ніби сидить у залі для глядачів. Натомість довкілля стає частиною його внутрішнього буття. Ми дивимося разом із ним, як розгортає дію те, що сам Коцюбинський назвав «кільцями психологічного процесу». Темні надра підсвідомості народжують чудовиськ: із цих надр виходить страх перед людьми і перед чимось містичним, пристрасне бажання самотності. І наш герой швидко скотився б у прірву божевілля, якби ніщо не захищало його від цього наступу підсвідомих жахів.

Нестійкий, вкрай напружений психічний стан змушує його уяву якось дуже гіперболічно сприймати все навколо. Звідси надмірна персоніфікація всього, що герой бачить, а тим більше того, чого він не бачить. Як імпресіоніста Коцюбинського тягне зафіксувати моменти перехідні, коли всі речі здаються непевними, здаються не тим, чим вони є насправді. Його захоплює боротьба світла й темряви всередині людської душі.

Ось, наприклад, характеристика темних кімнат. Герой певний, що за стіною, поза межами його маленької освітленої кімнатки, є щось таємниче та наділене свідомістю. І коли він несподівано запалить у темряві сірника, то стільці, канапи одразу стануть на своє місце, але на мить затримаються примарні постаті людей, «всіх тих, що лишили свої обличчя в дзеркалах, свої голоси по шпарах і закамарках, форми — в м'яких волосяних матрацах меблів, а тіні — по стінах...» Видіння людей мертвих і не мертвих, але й не живих... Тут розігрується справжня драма, де герої — почуття. Ця гра в піжмурки з темрявою нагадує театр тіней, де діють не самі об'єкти, а лише їхня видимість. Так само в світлі сонця діють не самі «ниви у червні» чи «зозуля», а їхні образи, що існують в уяві героя. Чи людина існує в цьому пейзажі, чи пейзаж — у людині? Невідомо...

Приховані підсвідомі страхи виходять нагору, але свідомість їх перемагає: у тому, як у тиші кує зозуля, як міняться живою силою зелені ниви, відчувається щось заспокійливе. Кульмінація цього почуття спокою — зустріч із трьома вівчарками. Три велетенські білі собаки, які самі по