Герой іде нивою, дивиться на сонце, не мружачись. У цей час на сцену виходить нова сила — надсвідомість. Пробуджуються моральні засади нашого героя. Сонце — лиш гість у суцільному мороці, з якого виходить людина і в який повертається. Але це гість бажаний: «Коли ти гаснеш і тікаєш від мене — творю твою подобу, даю наймення їй «ідеал» і ховаю у серці. І він мені світить». Так промовляє, наче молиться герой до Сонця, і щось підказує йому, що він вже може не тікати від людського товариства, що він потрібен людині... Він щойно шукав самотності, якою від народження наділена кожна людина. Але треба! Те саме слово, яке вигнало його з міста, з людського середовища, кличе його назад, кличе самою постаттю Людського горя.