Псевдопатріотизм як шлях в нікуди
Псевдопатріотизм як шлях в нікуди
Філософські, складні поняття формуються у людей тільки з настанням певного віку — коли людина дорослішає, здобуває досвід, може узагальнити враження та міркування. Те ж саме стосується і поняття патріотизму. Хоча щодо цього взагалі важко дійти певної думки: скільки існує людей, стільки існує і версій, що таке патріотизм і навіщо він потрібен.
Я поки що не маю права стверджувати, що моє поняття патріотизму повністю сформувалося, тим більше не маю права вчити інших, доросліших та досвідченіших людей, але мені здається, що я вже можу висловити певні думки з цього приводу. Навіть якщо я не вповні розумію, що таке патріотизм, проте майже точно можу сказати, що деякі речі однозначно не мають до нього відношення. Але ці речі чомусь часто проходять під лозунгами справжньої любові до своєї держави. І мені стає прикро і неприємно це чути.
Саме тому я хочу написати не про патріотизм, а про псевдопатріотизм — про сукупність хибних поглядів та дій, які дехто видає за любов до своєї батьківщини.
По-перше, на мою думку, патріотизмом однозначно не є будь-яка нетерпимість та радикальні, навіть екстремістські погляди. Мені незрозуміло, чому такої популярності набувають різні радикальні організації, але я сподіваюся, що вони незабаром зникнуть. Жодна расова, соціальна чи релігійна нетерпимість не може бути аргументом на користь любові до власної нації! Хоча б тому, що контакти з іншими культурами та релігіями, по-перше, будуть завжди, а по-друге, дуже корисні для розвитку власної. Чому всі цивілізовані держави пишаються кількістю іноземних студентів, міжнародних контактів, а якісь зарозумілі молодики, які нічого не тямлять в історії та політиці, вважають навпаки? Та й взагалі я глибоко переконаний, що будь-яке радикальне заперечення «іншого» (іншої нації, іншої культури, іншої точки зору) на користь «свого» є не висловленням любові до рідного, а лише показником неймовірно низького рівня розвитку! Взагалі, я проти державного регулювання громадських організацій, але було б дуже добре, якби угруповання, що пропагують подібну політику нетерпимості, заборонили б на законодавчому рівні.
А ще псевдопатріотизмом, як на мене, є перебільшений акцент на старовині та «народництві», якась бутафорська шароварщина. Мені дивно чути, що українська культура зводиться лише до фольклору, або що мова призначена тільки для співання народних пісень. Безумовно, багатство народної творчості неоціненне, але українська мова, окрім своєї співучості, ще є мовою науки, дипломатії, юриспруденції, термінології — це повноцінна мова, а акцент тільки на її співучості, як на мене, робить її декоративною і применшує неймовірне багатство та багатофункціональність... Те ж саме й з традиційними «атрибутами» українця: окрім гопака, існують чудові наукові розробки, картини, та літературні твори світового рівня, всесвітньо відомі архітектори, інженери. Не варто про це забувати, бо перебільшене «народництво» не тільки виглядає фальшиво, але й зводить здобутки наших співвітчизників до якогось провінційного рівня. І третій різновид псевдопатріотизму, що так часто зустрічається в нашій державі, — це невпинне говоріння за відсутності жодної дії. Це повторення без кінця-краю очевидних речей, загальних положень, які жодним чином не змінюють ситуацію — ні економічну, ні культурну. Він, мабуть, найменш страшний із трьох перелічених, бо такі оратори принаймні не шкодять, але все ж його засилля на телеекранах починає набридати, до того ж це формує хибний стереотип, ніби для висловлення своєї любові до країни достатньо лише красивих слів.
Мені здається, що поширення таких псевдопатріотичних поглядів насправді дуже шкодить. І важливо не тільки сформулювати для себе власне розуміння патріотизму, а й вміти відрізнити точки зору інших від подібних «підробок». Колись я читав іронічний вірш Самойленка «Патріоти», де двоє пишно розмовляли, а третій юнак не вмів говорити таких слів, але всі свої сили покладав на роботу та користь іншим людям. Мабуть, цей твір і досі актуальний...
Якщо вважати, що патріотизм — це любов до свого народу, своєї держави, то мають бути й докази цієї любові. Зокрема, для вираження будь-якої любові не треба слів, але потрібне щире і віддане серце й відповідні вчинки, які доводять твої почуття не словами, а діями. Як на мене, патріотизм не має бути голосним: справжня любов чи справжня дружба не потребують слів, вони доводяться життям. Сподіваюсь, що більшість людей навернеться на шлях істинної любові й щирості, які здатні творити дива, минувши шлях псевдопатріотизму, який веде в нікуди.