Присвята В. І. Григоровичу до поеми «Гайдамаки» - поетична відповідь Шевченка звинуваченням ворожих критиків

1840 року Шевченко розпочав роботу над поемою «Гайдамаки», в основу якої лягли народні перекази про гайдамаччину і розповіді діда Івана, які малому Тарасу не раз доводилося чути. Розповіді і перекази про Коліївщину Шевченко чув «від старих людей», мандруючи «без свити, без хліба, по тій Україні, де Залізняк, Гонта з свяченим гуляв». На початку квітня 1841 року «Гайдамаки» вже були закінчені. Цю поему Шевченко присвятив своєму опікунові В. І. Григоровичу.

Ще у 1839 році в посланні «До Основ'яненка» Шевченко передбачав вороже ставлення до своїх «псалмів», у яких оспівував історичне минуле України:

Насміються на псалом той, Що виллю сльозами; Насміються!.. Тяжко, батьку, Жити з ворогами!

Коли 1840 року вийшов друком «Кобзар», Шевченко, як і кожний молодий автор, нетерпляче чекав оцінки критиків — і вони не забарилися. Усі критики відзначили поетичний хист поета, але більшість заперечувала існування української літератури, висміювала українську мову. Найприхильніші до Шевченка критики заявляли, що такий талановитий поет мусить покинути «переробляти російські слова і фрази на український штиб».

У присвяті В. І. Григоровичу до поеми «Гайдамаки» Шевченко дав надзвичайно яскраву відповідь ворогам української мови й літератури, які вважали українську мову або штучною, або такою, що не існує, або засуджену «умерти в архівах».

Особливо різко проти української мови і літератури виступав талановитий, гострий на язик, «несамовитий» Вісаріон Бєлінський. Шевченка дуже цікавив відгук саме цього критика на його поезію, але Бєлінський, тримавши альманах «Ластівка», у якому друкувався поет, обійшов увагою його твори, похвалив українську народну поезію, зробив зауваження щодо історичного минулого України і зауважив, що тепер уже немає української мови, а є лише крайовий діалект простолюддя, отже, української літератури не може бути. Мужицьке життя нецікаве і тільки такий письменник як Гоголь зумів ідеалізувати Україну, та й той пише поросійськи. Тому Бєлінському було «шкода дивитися», як маленькі таланти «по- дурному витрачають свої сили, пишучи по-українському для українських селян». Далі Бєлінський іронічно заявив: «Та й гарна ж література, що дихає самим простацтвом селянської мови та дубуватістю мужицького розуму». У цій статті Шевченка найбільше вразило й обурило те, що і як критик писав про «мужицьку» тематику в українській літературі. Під свіжим враженням від прочитаного Шевченко за одну ніч пише присвяту Григоровичу, у якій дає гідну відсіч таким горе-рецензентам. Поет говорить, що на чужині люди

Все письменні, дрюковані,

Сонце навіть гудять:

«Не відтіля, — каже, — сходить,

Та не так і світить,

Отак, — каже було б треба...»

Якщо їм сонце не так світить, то як зустрінуть вони Шевченкових «Гайдамаків»? Поет знає, що

Поглузують, покепкують

Та й кинуть під лаву.

«Нехай, — кажуть, — спочивають,

Поки батько встане

Та розкаже по-нашому

Про свої гетьмани.

А то дурень розказує

Мертвими словами

Та якогось-то Ярему

Веде перед нами

У постолах».

У цих рядках відчувається змішаний з болем сарказм. Поет повторив сказане критиком ледь не дослівно, а ще уїдливо додав:

Дарма праця, пане-брате: Коли хочеш грошей Та ще й слави, того дива, Співай про Матрьошу, Про Парашу, радость нашу,

Султан, паркет, шпори, — От де слава! А то співа: «Грає синє море», А сам плаче, за тобою І твоя громада У сіряках!

Згадка «про Матрьошу», «про Парашу», «радость нашу, // Султан, паркет, шпори» — це не натяк, а уїдливий закид тому ж таки Бєлінському, який вважав себе естетом, але не соромився вихваляти у своїх статтях російську патріотичну макулатуру — твір Польового «Параша Сибірячка», напханий усякими кавалерійськими героями.

Рецензія Бєлінського зачепила Шевченка за живе, і він саркастично відкидає раду критика:

Спасибі за раду! Теплий кожух, тілько шкода — Не на мене шитий, А розумне ваше слово Брехнею підбите. Вибачайте! Кричіть собі, Я слухать не буду!

Шевченко писав рідною мовою, тією «що мати співала, як малого повивала, в малим розмовляла». І тому він у присвяті-заспіві до «Гайдамаків» іронічно відкинув закиди критиків:

Буде з мене, поки живу, І мертвого слова.