Поетична творчість Т. Г. Шевченка «У казематі»

На початку квітня 1847 року Шевченко поспішав на весілля Костомарова, де мав бути боярином. На станції перевдягся у фрак, але коли пором перетнув Дніпро і пристав до берега, Шевченка заарештували. У валізі поліцейські знайшли твори поета, в яких слідчий побачив заклики до бунту. Справа видавалася політичною, а тому Шевченка з Києва переправили до Петербурга.

Приводом до арешту поета був донос студента Олексія Петрова, який підслухав розмови членів Кирило-Мефодіївського товариства, прочитав поему Шевченка «Сон», «Посланіє до земляків» і дійшов висновку, що в Києві існує таємне політичне угруповання, переписав його членів і доніс у поліцію.

Шевченко повівся на допиті дуже благородно, не назвав жодного прізвища і визнав лише те, що заперечувати було безглуздо, адже в руках поліції був альбом поезій «Три літа» і рукопис поеми «Сон».

Після допитів цілих три тижні Шевченко мав спокій. У камері, де він сидів, було чисто, харчування пристойне, а через заґратовані вікна було видно вулицю. В'язням дозволялося замовляти за власні гроші сметану, цигарки і навіть коньяк, але Шевченко нудився сам в окремій камері. Попросив книжок — дали Біблію, яку він на волі так любив читати. Тут, у казематі, почав писати вірші, які присвятив «соузникам». У творі «Згадайте, братія моя...» Шевченко звертається до братчиків Кирило-Мефодіївського товариства, які теж були за ґратами. У вірші звучать нотки зневіри у тому, що колись усі вони зійдуться «на раду тиху, на розмову». Поет розуміє, що ті часи минулися, а друзі розійдуться, рознесуть «в степи, в ліси свою недолю», ще трішки повірують у волю, а потім почнуть жити «межи людьми, як люде». «Але поки те буде, // Любітеся, брати мої // Україну любіте, // І за неї безталанну, // Господа моліте», — закликає Шевченко.

Якось увечері побачив Шевченко у вікно матір Костомарова, яка йшла на побачення з сином. Згорблена постать згорьованої жінки вразила поета, і він написав вірш «Веселе сонечко ховалось...», у якому відтворив обстановку в казематі, згадав про те, що пролив намарне багато сліз, про матір і батька в домовині, «І жалем серце запеклось, // Що нікому мене згадати!». Але постать матері друга, яка «Чорніше чорної землі // Іде з хреста неначе знята» наштовхнула поета на думку молитися Господові за те, «Що я ні з ким не поділю // Мою тюрму, мої кайдани!»

Тут, у казематі, створив поет невеликі побутові балади, повні сумного ліризму: «Не кидай матері!», «Чого ти ходиш на могилу», «Ой, три шляхи широкії» й чудову пісню дівчини-сироти «Ой, одна я, одна».

У маленькій баладі «За байраком байрак» поет у фантастично-романтичному стилі створив образи трьохсот проклятих козаків, що їх «і земля не приймає», бо заганяли вони в ярмо неволі християн:

По своїй по землі Свою кров пролили І зарізали брата.

Цією баладою Шевченко засудив злочин проти нації, висунув ідею вічної кари за зраду інтересів Батьківщини.

Вірш «Мені однаково...» — це біль поета за Україну, яку

...злії люде

Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять...

Усі поезії, які були написані в казематі, дивують нас артистизмом, ліричним настроєм поета, який чекає вироку і знає, що цей вирок для нього буде найсуворішим з усіх можливих. Він розумів, що царизм розправиться з ним і за портрета імператорської сім'ї у поемі «Сон», і за небажання прислужуватися, і за велику любов народу до свого Кобзаря.