Печорін - не герой, а жертва свого часу

У творчості Лєрмонтова в другій половині 30-х років XIX століття чітко простежується співіснування бентежного романтизму і критичного реалізму. У романі «Герой нашого часу» безпощадний реалізм переважає. Лєрмонтов не хоче маскувати свого героя, зображуючи його розчарованим ангелом чи бентежним відлюдником. Автор показує Печоріна реальною людиною, яка покалічена світським вихованням і відірвана від життя свого народу.

Усе, що його оточує, Печорін сприймає тверезо й критично. До людей свого кола він ставиться презирливо, адже добре бачить і розуміє їхні слабкості. Все, що трапляється на його життєвому шляху, він знищує. Печорін зневажає вищий світ, розбиває серця жінок, яких прив'язує до себе, насміхається з кохання. Серце Печоріна пусте й холодне. Ще в юності йому опротивіли всі задоволення, які можна отримати за гроші; його не тішить кохання світських красунь; до наук він охолов, від них не залежать ні щастя, ні слава; військова служба йому набридла, бо він не бачив у ній смислу, а до небезпек швидко звик. Навіть чисте, світле кохання Бели теж швидко набридає, бо воно не задовольняє його пориви. А що це за пориви, Печорін не знає і сам. Він навіть не намагається кудись прикласти свою душевну силу, а тільки сміється з дурнів, плете інтриги, тривожить серця недосвідчених баришень, влазить у чужі сердечні справи, провокує дуель, показуючи відвагу в дрібницях.

Печоріна не можна залякати чи зупинити якимись заборонами. Правда, шкіра в нього м'яка, як у жінки, і рука аристократична, але він цією аристократичною рукою сіє смерть не гірше дикуна.

Лєрмонтов у романі нічого не говорить про минуле Печоріна. Уся увага письменника зосереджена на розкритті внутрішнього світу героя. Попри всю загадковість такого характеру, Печорін не криється від читача. Він не соромиться критично аналізувати свій душевний стан і свої вчинки. У бесіді з лікарем Вернером Печорін говорить: «Із життєвої бурі я виніс лише декілька ідей — і жодного почуття. Я давно живу не серцем, а головою. Я зважую, розбираю свої власні пристрасті і вчинки із суворою зацікавленістю, але без співчуття. У мені дві людини: одна живе в повному розумінні цього слова, друга — мислить і засуджує її...»

Печорін — жертва часу, в якому він народився і жив. Такі люди в кінці XIX — на початку XX століття ставали багатими підприємцями, видатними банкірами політиками чи революціонерами-екстремістами. У будь-якому разі зміна суспільної формації потребувала людей розумних і дієвих. А в першій половині XIX століття із «печоріних» дуже часто виростали «обломови», які лише споглядали життя з висоти своїх диванів. Вони перебісилися в молоді роки, у зрілому, віці мріяли про якусь діяльність, нічого не робили, але й шкоди не завдавали. «Печоріни» відходили в небуття, щоб з'явитися на світі аж у XXI столітті.