Особливості мови героя роману Лєрмонтова «Герой нашого часу» Максима Максимовича

У творі «Герой нашого часу» Лєрмонтов користується загальнолітературною лексикою, але мова Максима Максимовича наближається до мови народних епосів. Разом із тим вона дуже проста і зрозуміла.

Максим Максимович уже давно служить на Кавказі, він звик до національних особливостей кавказьких народів, а тому говорить про звичаї без особливих ефектних виразів. Про джигітовку він розповідає як про не дуже видовищне явище: «...потім починається джигітовка, і завжди один який-небудь обірванець, засмальцьований, на поганому, кульгавому конику, кривляється, смішить чесну компанію».

Максим Максимович, який усе своє життя провів у армії, часто вживає вирази і звороти із воєнної термінології: «прийшов транспорт з провіантом», «дівчата і молоді хлопці стають у дві шеренги». Разом із тим старий офіцер вживає «кавказькі» слова: кунак, джигіт, сакля, духанщиця, бешмет, гяур, калим. Часто, передаючи мову місцевих жителів, звучать фрази по-татарськи: «Ей, Азамат, не втрачай голову, — говорив я йому: — Яман буде твоя башка!»

Але буває й так, що Максим Максимович забуває, як на місцевому наріччі називаються ті чи інші предмети, і тоді він заміняє забуті слова відомими: «Бідний стариган бринькає на триструнній... забув як по-їхньому... ну, на кшталт нашої балалайки».

У найдраматичніші моменти мова Максима Максимовича наближається до мови автора. Розповідаючи про смерть Бели, яку він полюбив як дочку, старий офіцер, сам того не відаючи, перетворився на поета, тому що в кожному його слові, у кожному виразі відчувається нескінченний світ поезії: «Він став на коліна біля ліжка, підняв її голову з подушки і притулив свої губи до її уст, що вже холонули; вона міцно обвила його шию тремтячими руками, неначе в цьому поцілунку хотіла передати йому свою душу...»

Максим Максимович так поетично розповів про чуже кохання, так глибоко пройнявся стражданням і болем дівчини, яка помирала, що, здається, ніби він не свідок, а герой усіх подій.

Максим Максимович виконав основне завдання, яке ставив перед ним Лєрмонтов: своєю цільністю, людяністю відтінив душевну спустошеність Печоріна.