Один момент істинного життя (за новелою В. Винниченка «Момент»)

Я давно вже відзначила для себе один вираз, який часто чую від друзів: «Справжнього товариша можна пізнати тільки у горах». І мені завжди хотілося додати: себе, себе теж найкраще пізнаєш саме в горах, які насправді можуть навіть не бути горами. Головне — стояти на цьому вузенькому лезі між життям і смертю, між вірністю та зрадою, коли загострюються всі чуття. Стояти й виокремлювати із загального потоку всі тонкощі почуттів, усі ідеї та думки, що проносяться перед тобою. У такі моменти живеш ніби подвійно: з одного боку, гостро відчуваєш кожну мить, що спливає без вороття. А з іншого — ніби сторонньо дивишся на себе, дивишся з висоти пташиного польоту й гадаєш: чи зробиш правильний крок, чи камінь висковзне з-під ноги і вдарить того, хто йде позад тебе. І всі почуття немов вкриті денним сонячним маревом...

Читаючи новелу Володимира Винниченка «Момент», я згадувала картини французьких імпресіоністів. Я думала: якби можна було поєднати мерехтливість пейзажних етюдів Сезанна та загадковість жіночих портретів Ренуара, то й вийшла б дивна імпресіоністична картина Винниченкової новели.

Перед очима постають Панна, так дивно схожа на Ренуарових білих панн, і практично Сезаннівський «пейзаж душі» головного героя. Мазки-образи, кожен із яких рельєфно виокремлений на полотні тексту.

Ось повільно-повільно їде віз, а на ньому лежить людина під сірим рядном. їде у майже невідворотну смерть, уявляє собі власний труп, кинутий десь у якомусь абстрактному порожньому яру, з маленькою дірочкою від кулі на скроні. І в уяві читача спливають асоціації з катафалком, образ візниці «з гострим, ніби мертвим, носом і чорно-сивими, наче посиланими попелом, підстриженими вусами» ототожнюється з перевізником душ Хароном... Харон, власне, теж переправляв людей через кордон — між життям і смертю, пам'яттю і забуттям.

Саме ці суміжні теми, неможливі одна без одної, химерно переплітаються у новелі «Момент», а на їхньому тлі грає світлими денними барвами любов. Тобто сам Винниченко майже нічого не пояснює, за нього промовляє глибокий підтекст, який ховається як власне у почуттях та словах героїв, так і в мові їхніх рухів, поглядів.

Ми всі з дитинства звикли до такого формулювання про «справжню любов»: «І жили вони довго й щасливо і померли в один день». Але Володимир Винниченко повертає все зовсім іншим боком, і з ним також можна погодитися: істинне кохання, істинне щастя складається саме з митей, а не з буденності життя. З буденності складається скоріше звичка одне до одного. Але найсильніші почуття, найсильніша радість і горе йдуть саме від таких митей любові. Вона найглибше закарбовуєтеся у книгу пам'яті. Їй навіть не потрібні імена, адреси — вони здатні лише зруйнувати відчуття чарівності, нереальності й глибини моменту.

У людей, що випадково зустрілися у маленькій хатинці поблизу кордону, попередня історія життя окреслена такими приблизними, пунктирними штрихами, що його буцімто й немає. Як немає й майбутнього поза цією небезпекою. Що буде в майбутньому з цими випадковими супутниками, яким однієї миті щастя вистачить на ціле життя?

Є лише мить, мить перед смертю, коли найяскравіше починаєш відчувати красу цього світу. Найгостріше сприймаєш і розумієш усі його процеси, самостійні та незалежні від тебе, які продовжуватимуться, байдуже, житимеш ти чи ні. Так само стрекотатиме у траві коник, шелестітиме берізка під поривами вітру. І зовсім відсторонено, десь збоку, помічаєш себе. Розумієш, що твоє буття не ґрунтовніше, ніж буття цього коника. Але наскільки мудріше влаштований світ цієї комахи! Тут немає ні кордонів, ні гонінь, нікого не цікавить твоя правда...

Такий байдужий та буцімто зовсім безлюдний пейзаж оточує чоловіка й панну, що їм здається, ніби вони взагалі самотні в усьому світі. І спокійний цей пейзаж вибухово контрастує з виром різнобарвних почуттів, що нуртують у душах героїв.

Так буває, коли на концерті дві години живеш лише музикою і повертаєшся додому в звичайному автобусі, набитому звичайними людьми. Ці люди й гадки не мають, що десь щойно закінчився прекрасний концерт і в серцях кількох десятків людей все ще звучать прекрасні пісні. І ти, зі свого боку, знаєш, що це єднання твоєї душі з музикою більше ніколи не повториться. Залишиться тільки відбиток-імпрешн у пам'яті, який зігріватиме тебе все життя.

Завдяки цій імпресіоністичній неповторності моменту неприродний, невідповідний вигляд та поведінка панночки, навіть на тлі смертельної небезпеки, здаються імовірніше театральним дійством, грою. Але під цією грою ховаються справжні почуття, страхи, справжній характер та життєві принципи. Так неначе з іншого світу приходить у життя Вічна Жіночність. Так об'єктивна реальність поступається місцем суб'єктивній. І вище од цього ідеалу, вище од цієї дивної жінки герой не бачить нічого. Чи кине він її, якщо вона відстане, якщо вона потрапить під кулю? Думаю, що ні, як би вона не благала його продовжувати шлях до свободи без неї. Панна, така тендітна, така непристосована, така чужа в цьому пейзажі, підкорює волю героя-оповідача своєю красою, таємничістю та глибиною.

«Берег очарованный и очарованная даль» ввижаються Олександрові Блоку за вуаллю Прекрасної незнайомки. Чи не до того самого зачарованого