Образ автора «Слова про похід Ігорів»

«Словом» за часів Київської Русі називалася урочиста промова. Але «Слово про похід Ігорів» — це не лише ораторський твір. Це — поетична розповідь про невдалий похід новгород-сіверського князя проти половців і роздуми автора про долю батьківщини, яку роздирати князівські міжусобиці.

Невідомий автор поеми відмовляється наслідувати давню пісенну традицію Бояна, дружинного співця XI століття:

Початися ж тій пісні по билицях часу нашого, а не за вимислом Бояна. Боян-бо віщий, якщо кому хотів пісню творити, то розтікався він мислю по древу, сірим вовком по землі, сизим орлом під хмарами.

У заспіві автор «Слова...» підкреслює, що він укладає у твір іншу манеру: сувора тогочасна дійсність має бути показана без прикрас. Боян мав багату уяву, часто використовував художній вимисел. Він, ніби сизий орел, підносився під хмари, ніби сірий вовк долав великі відстані. Боян умів оживляти струни, «свої віщі пальці на живі струни накладав; вони же самі князям славу рокотали». Проте творець «Слова...» захоплюючись Бояном, прагне не наслідувати свого попередника, а натхненно оспівати Руську землю з її мужніми захисниками і мирними орачами, художньо втілити високу ідею єднання.

У заспіві автор «Слова...» говорить: «Почнем же, браття, цю повість від старого Володимира до нинішнього Ігоря...» У цих словах поет показує своє прагнення пов'язати сучасні йому події з минулим Русі.

Ще на початку твору автор показує, що похід Ігоря викликаний щирим бажанням захистити рідну землю від жорстоких кочівників. Войовничий Ігор, укріпивши «ум одвагою своєю», «навів свої хоробрі полки на землю Половецьку за землю Руську». Автор милується хоробрим князем, відважною Ігоревою дружиною, вдало відтворює динамічність першого бою з половцями, радіє перемозі русичів. По всьому видно, що він був не стороннім спостерігачем, а активним учасником усіх подій.

Тривожно минає ніч перед другою битвою — «дуже рано криваві зорі світ провіщають». Автор об'єднує дві картини: похмурий пейзаж грозового ранку і чорні хмари полків половецьких, над якими «трепечуть сині блискавки» тисяч списів. Дикий степ гуде під копитами ворожої кінноти, що суне на загублену серед чужого степу жменьку хоробрих русичів. Сумним зойком звучать слова автора: «О Руська земле, уже ти за горою!»

Опис другої битви автор перериває ліричним роздумом про недалеке історичне минуле. Він із тугою в голосі згадує про крамоли Ігоревого діда — Олега Гориславича, який своїми чварами поклав початок міжусобиць між князями: «Тоді, за Олега Гориславича, сіялось і росло усобицями, гинуло добро Даждьбожого внука, в княжих крамолах віки людям укоротилися. Тоді по Руській землі рідко орачі погукували, але часто ворони крякали, труни між собою поділяючи, а галки свою річ говорили, збираючись летіти на поживу».

Засуджуючи міжусобиці князів, милуючись красою і відвагою руських дружинників, оплакуючи розорення рідної землі, автор «Слова...» показує себе справжнім патріотом батьківщини. Він не «розтікається мислію по древу», а прямо висловлює свою позицію, дає оцінку і князям, і подіям; співчуває народному горю. Це свідчить про небайдужість автора до всього, що відбувається, про його любов до рідного краю і руських людей.