Образ Івана Вишенсьного - головного героя однойменної поеми Івана Франка

Іван Вишенський — будитель національної свідомості українців. Іван Вишен- ський — історична постать. Свідчень про те, чому Іван із Судової Вишні, що на Львівщині, обрав для себе шлях аскета-самітника на горі Афон, немає. Але він ніколи не відривався від життя рідної землі, гостро переживав усі події, які відбувалися в Україні. Іван Вишенський надсилав на батьківщину свої послання, в яких засуджував польську шляхту, яка нищила на Україні православне християнство, знущалася з народу.

Драматичний внутрішній конфлікт Івана Вишенського.

Афон — «сумна тюрма для душ». Поема «Іван Вишенський» починається описом бурхливого моря, хвилі якого омивають високі скелі Афонської гори. Серед розкішної природи гори розміщене гніздо аскетів. Тут все повите сумним мовчанням, і лише жалібно плачуть дзвони.

Плачуть жалібно ті дзвони, мов нарікання, докори на людей, що замертвили пречудовий сей куток.

Тут, на Афонській горі, у печері, живцем поховав себе Іван Вишенський.

Печера Івана Вишенського — це могила, в якій гине жива людська душа. (Іван Вишенський прийняв схиму. Цим він назавжди відділив себе від світу живих людей. Монах-аскет думав, що вже втамував свою пристрасну душу і в молитві чекатиме смерті. Але думи й згадки про минуле непокоять старця, а вишневий цвіт, який заніс у печеру весняний вітер, пробуджує тугу за рідним краєм.

Боротьба в душі Вишенського між аскетизмом і почуттям обов'язку перед рідним народом. (До Вишенського приїхали посли з далекої України. Вони передали старцю листа, в якому просять його повернутися на батьківщину, яка переживає страшні часи, і стати «нашим гаслом бойовим» у боротьбі проти ляхів, що, мов сарана, заполонили рідну землю. Іван Вишенський стоїть перед нелегким вибором: продовжувати виконувати обітницю, дану Богові, чи повернутися на Україну і стати в ряди її захисників.

Символічний фінал поеми. (Іван Вишенський нічого не відповів послам, проте він не зміг угамувати своїх переживань за долю України. У нелегкій внутрішній боротьбі аскета-схимника перемагає патріот.

Вишенський бачить, як з афонської затоки відпливає козацька барка з посланцями і в нестямі вигукує:

Стійте! Стійте! Завернітесь! Я живу ще! По-старому ще кохаю Україну, решту їй життя віддам.

Не докричавшись до посланців, Вишенський звертається до Бога по допомогу. І сталося диво: на старця упав промінь і утворився шлях через море, на який Вишенський ступив — «і тихо щез».

Справжній патріот не може не відгукнутися на біль батьківщини. Прийде час — і він стане на промінний шлях оборонця рідної землі.